Частина друга: Ной Аллсон Розділ 1. За крок від прірви

Електронна пошта розривалася від звітів, на другому моніторі миготіли червоні індикатори збитків у філіях, а на столі лежали тридцять сім папок із резюме. Мені був потрібен новий аналітик у департамент управління ризиками — терміново, позапланово і на вчора. Відділ просто фізично не встигав закривати шалені обсяги звітів, через що зривалися дедлайни, а напруга всередині команди сягала піку, особливо на тлі амбіцій Марка, який намагався тягнути ковдру на себе.

Ситуація в корпорації горіла, і кожен день зволікання коштував мільйони. Мої аналітики вже склали шорт-лист із «ідеальних» кандидатів: зручних, звичних до корпоративної болотяної рутини людей із нульовою здатністю приймати жорсткі рішення.

Двері мого кабінету відчинилися, і ввійшла вона. Голова департаменту управління персоналом, стискаючи пачку паперів із тремтячими пальцями, спробувала м’яко мене застерегти:

— Містере Аллсон... щодо Вероніки Коваль... Ми провели повний скан її досьє. Вона надто... незалежна. Вона вступала в публічні конфлікти з керівництвом у попередній компанії, відмовлялася підписувати сумнівні закупівлі і загалом... е-е, скажімо так, вона не командний гравець. Раджу звернути увагу на іншого кандидата. Вона буде створювати проблеми всередині відділу.

Я навіть не підняв голови від монітора, коли холодно відрізав:

— Мені потрібна не зручна лялька для підписання папірців, а людина, яка не побоїться розгребти цей завал зі звітами. Залиште її резюме й вільні.

Ейчар пішла, бліда й розгублена. А я залишився сам на сам із файлом, де було лише одне ім’я: Вероніка Коваль.

Я переглянув її стару аналітику й побачив те, чого інші вважали за краще не помічати — холодний, гострий розум, здатний пробивати будь-які стіни. Але найбільше мене зацікавило інше: її фото в особовій справі. Вона дивилася в об'єктив не з делікатною посмішкою, як решта претендентів, а з викликом. Наче кидала мені — генеральному директору багатомільярдного гіганта — виклик прямо крізь папір.

Коли за кілька годин вона прийшла на співбесіду, я вже знав про неї все. Але жодне досьє не передавало того електричного розряду, який пронизав повітря щойно вона переступила поріг.

Я очікував побачити чергового зручного кандидата, якого зламаю за п'ять хвилин розмови. Натомість я побачив жінку, чий погляд — прямий, зухвалий, без краплі страху — одразу вдарив по моїх власних захисних бар'єрах. Вона трималася так, ніби це не я тут вирішую її долю, а вона оцінює, чи варто їй марнувати час на мою компанію.

Коли вона сіла за стіл, я ледь помітно стиснув пальці в кулаки. Її впевненість дратувала. Вона п'янила. Вона змушувала кров пульсувати у скронях зовсім не так, як належало за суворим корпоративним статутом.

— Міс Коваль, — мій голос прозвучав навмисно крижано, перевіряючи її на міцність. — Ви певні, що впораєтеся з таким тиском? У тому відділі зараз аврал, і попередники не витримували й місяця такого темпу.

Вона навіть не кліпнула. Її губи ледь помітно торкнула посмішка, від якої всередині мене все на мить перевернулося.

— Попередники, містере Аллсон, просто не вміли працювати з ризиками й дедлайнами, — спокійно відповіла вона. — Я вмію.

У ту саму секунду я зробив те, чого робити не мав права. Я переступив через усі рекомендації ечарів і власний здоровий глузд. Я дав їй цю посаду, вирішивши одразу кинути її в самий епіцентр подій.

Тому що мені нестерпно захотілося дізнатися, що станеться, якщо підпустити це бунтівне полум'я якомога ближче до себе. Я знав, що я граю з вогнем. Але зупинятися вже не збирався.