Розділ 23. Буря за зачиненими дверима

Наступного ранку я прокидаюся від прохолоди праворуч від себе. Постіль ще зберігає тепло нашого вчорашнього безумства, але на подушці лежить лише акуратно складена записка, написана його розбірливим, владним почерком: «Побачимось в офісі. Не запізнюйся, міс Коваль».

Я з легкою усмішкою збираюся, наводжу лад після нашої бурхливої ночі і їду до бізнес-центру. Але мій спокійний робочий настрій випаровується, щойно я виходжу з ліфта на нашому поверсі.

У просторі біля приймальні генерального директора панує напружена, майже дзвінка тиша. Співробітники намагаються робити вид, що заглиблені в монитори, але всі погляди прикуті до важких дверей кабінету Ноя. Звідти лунають приглушені, але люті крики. Голос Ноя звучить різко і крижано, переходячи на небезпечний рик.

Я зупиняюся біля свого кабінету, розгублено дивлячись на зачинені двері. У цей момент хтось невагомо торкається мого плеча. Я здригаюся і обертаюся — поруч стоїть Кріс із папою документів у руках. Його обличчя бліде, а в очах читається відверте застереження.

— Навіть не думай туди соватися, Ніко, — шепоче Кріс на вухо, нахилившись ближче. — До Ноя без попередження приїхав його батько. Старий Аллсон влаштував такий рознос, що за вікнами ледь шибки не тріскаються. Усі по робочих місцях, швидко!

Не встигаю я нічого відповісти, як Кріс відскакує до свого столу, а решта колег миттєво втикаються в монітори.

Минає кілька напружених хвилин. Раптом важкі двері кабінету відчиняються. Звідти виходить статний, поважного віку чоловік із холодним сірими очима, точнісінько як у Ноя, і бездоганною поставою. Старший Аллсон виглядає так, ніби щойно виграв війну. Він не дивиться ні на кого з присутніх, мовчки проходитьповз наші столи й зникає в ліфті.

Тиша на поверсі стає майже осяжною. І в ту ж секунду з кабінету лунає такий скажений, гучний крик Ноя, від якого я здригаюся всім тілом:

— Міс Коваль! Негайно до мого кабінету!

Повітря навколо ніби гусне. Повільні, налякані погляди моїх підлеглих сходяться на мені — у їхніх очах читається чистий жах і співчуття, мовляв, сьогодні новий керівник департаменту ризиків згорить першою під гарячу руку розлюченого генерального директора.

Сердечко б'ється десь у горлі. Намагаючись тримати обличчя і зберегти хоч якісь залишки гордості, я підводюся з місця, розправляючи спідницю, і крокую через весь офіс під цими співчутливими поглядами. Кожна моя хода віддається луною в тиші.

Я підходжу до дверей, різко відчиняю їх і заходжу всередину, одразу ж зачиняючи їх за собою на важкий замок.

Я навіть не встигаю відкрити рота, щоб сказати хоч слово.

Щойно клацає замок, Ной різко зривається з місця. Його обличчя бліде від перенесеного скандалу з батьком, зіниці розширені, а в погляді палає така дика, шалена спрага, що в мене перехоплює дихання. Він перетинає кабінет за два кроки, грубо й водночас розпачливо впивається в мої губи поцілунком, у якому немає ніяких правил, субординації чи стриманості.

Я охкаю прямо йому в рот, але за секунду вже чіпляюся пальцями за його сорочку, відповідаючи з не меншою люттю. Цей поцілунок — чистий адреналін, крик душі після того тиску, який щойно на нього вилив батько. Він підхоплює мене на руки, і я, задихнувшись від несподіванки, обвиваю ногами його талію.

Він не доносить мене до дивана. Одним різким рухом Ной долітає до свого масивного генеральського столу і буквально згортає на підлогу папки з документами, ноутбук та кавову чашку, яка з дзенькотом розлітається на друзки.

Він грубо й пристрасно кидає мене спиною на поліроване дерево столу, нависаючи зверхусім своїм важким, гарячим тілом.

— Мені потрібна ти... зараз, — хрипить він мені в губи, зриваючи з мене піджак і розстібаючи ремінь.

—  Але ж ми на роботі - намагаюся не здатися я, хоча і сама вже тону.

Усередині кабінету розгортається справжня буря. Це не просто близькість — це вибух, зіткнення двох розлючених стихій. Його руки гарячі й владні, дотики майже болючі, а кожен рух наповнений таким відчаєм і жагою володіння, що в мене паморочиться в голові. Я чіпляюся пальцями за його плечі, залишаючи сліди від нігтів на дорогій сорочці, і вигинаюся назустріч кожному його поштовху, п'ючи його стогони й гарячий подих. Ми наче намагаємося знищити один в одному весь той біль, напругу та роздратування, які приніс цей ранок, зливаючись у єдине ціле під звуки важкого дихання, що відлунюють від порожніх стін кабінету.

Коли хвиля шаленої розрядки накриває нас обох, ми ще кілька довгих секунд лежимо так: я на краю його робочого столу серед розкиданих паперів, а він — нависає зверху, спершись руками біля моєї голови, повільно відновлюючи подих і ховаючи чолом у моєму плечі.

Я дивлюся на його заплющені очі, на все ще напружену лінію щелепи, і рука сама тягнеться до його темного волосся.

— Ноє... — шепочу я значно м'якше, ніж зазвичай, обережно торкаючись його щоки. — Що він тобі сказав? Через що був цей скандал? Я можу...

Ной різко заплющує очі ще сильніше, а коли відкриває їх, у погляді знову з'являється той самий крижаний заслін. Він перехоплює мою руку, притискаючи мої пальці до свого долоні, і його голос звучить холодно й безкомпромісно:

— На сьогодні достатньо, Вероніко. Закрили тему.

Я розумію, що він знову надягає свою броню. Сперечатися зараз марно.

А за десять хвилин усе кардинально змінюється.

Двері кабінету відчиняються, і я виходжу назовні з ідеально рівною поставою, застебнутою на всі ґудзики блузкою і холодним, зосередженим виразом обличчя. За мною з'являється Ной — холодний, зібраний, бездоганний генеральний директор, на чиєму обличчі не читається жодної емоції.

Він кидає на ходу суворим, офіційним тоном:

— Міс Коваль, сподіваюся, до обіду всі звіти за ризиками й аудитом Марка лежатимуть на моєму столі. Без запізнень.

— Звісно, містере Аллсон, усе буде виконано вчасно, — парирую я таким самим крижаним голосом, повертаючись до свого кабінету .

Коли я сідаю за стіл, мої підлеглі дивляться на мене з містичним жахом — адже тільки-но я вийшла з пекельного вогню шефа цілою і неушкодженою. Але я не даю їм часу на роздуми. Я різко роздаю своїй команді цілу пачку паперів і папок: