Розділ 22. Порушення всіх правил

Цей понеділок виявився саме таким, яким обіцяв бути. Мій офіс перетворився на поле бою, де перша ж перевірка звітів Марка розкрила кілька неприємних сюрпризів. Марк намагався триматися зухвало, але коли я поклала перед тим залізобетонні факти і вимагала пояснень до кінця дня, у його очах промайнула справжня паніка. Я показала департаменту, хто тут керівник, але до кінця робочого дня втома змішалася з таким шаленим викидом адреналіну, що кожна клітинка мого тіла вимагала розрядки.

Коли я нарешті повертаюся додому, все, чого я хочу — це зняти підбори, налити собі келих вина й розчинитися в тиші власної квартири. Я якраз переодягаюся у вільний домашній одяг, як раптом у передпокої лунає різкий, наполегливий стукіт у двері.

Я завмираю з келихом у руках. Хто це може бути? Мішель зазвичай дзвонить перед тим, як прийти.

Злегка нахмурившись, я відчиняю двері... і завмираю.

На порозі моєї квартири стоїть Ной.

Без свого звичного ідеального піджака — лише в темно-синій сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками та в пальто, недбало накинутому на плечі. Він виглядає зовсім не як неприступний генеральний директор мільярдної корпорації, а як хижак, який простежив шлях своєї здобичі до самого лігва і знайшов потрібні двері. У його погляді читається така зосереджена рішучість, що в мене на мить перехоплює дихання.

Я дивлюся на нього з відвертим подивом:

— Містере Аллсон?.. Адресу ви знали, але звідки, до біса, ви дізналися номер моєї квартири?

Ной навіть не намагається виглядати здивованим. Він повільно переступає поріг, змушуючи мене відступити назад у глиб передпокою, і впевнено зачиняє за собою двері. Запах його дорогих парфумів умить заповнює мій простір, витісняючи все інше.

— У хорошого керівника завжди є доступ до особових справ співробітників, Вероніко, — його голос звучить низько, майже хрипко в тиші квартири. — Особливо коли цей керівник не збирається ночувати наодинці після такого дня.

Я дивлюся на нього знизу вгору, відчуваючи, як усередині все стрімко загоряється від цього наглого вторгнення.

— Ви перетнули межу ще на тій бісовій кухні, Аллсоне, а зараз остаточно знищили будь-які поняття особистого простору. Це мій дім.

— Я знищив усі межі ще в той момент, коли вперше подивився на тебе через той проклятий скляний стіл під час співбесіди, — говорить він убивчо тихо, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Його пальці м'яко, але беззаперечно торкаються мого підборіддя, змушуючи підняти голову. — Жодних офісів, жодних правил, міс Коваль.

Його губи накривають мої раптово і жадібно, вибиваючи з легень залишки повітря. У цьому поцілунку немає ніякої обережності — лише накопичений за тижні голод, роздратування від офісних масок і шалена, нестримна пристрасть. Його руки міцно обіймають мене за талію, притискаючи до себе так тісно, що між нами зникає будь-яка відстань.

Я запускаю пальці в його темне волосся, притягуючи його ще ближче, відповідаючи на цей натиск з такою ж дикою енергією. Усі наші спроби тримати дистанцію розсипаються на порох.

Ной підхоплює мене на руки, і я, задихавшись, обвиваю ногами його талію. Ми йдемо до спальні — він притискає мене до м'якого ліжка, нависаючи зверху своїм важким, гарячим тілом. Його губи спускаються з моїх губ на щелепу, палаючою лінією проходять по шиї і зупиняються на чутливій точці біля ключиці, змушуючи мене вигнутися в спині й різко втягнути повітря.

Тканина домашнього одягу зникає за секунди, поступаючись місцем жадібним, нетерплячим дотикам. Його пальці гарячими смугами креслять шкіру на стегнах і талії, залишаючи по собі тремтіння, а кожен його погляд — темний, розширені зіниці, повні відвертого володіння — зводить мене з розуму.

Коли він входять у мене, повільно й глибоко, наповнюючи кожну клітину мого єства, з моїх губ зривається тихий, зірваний стогін. Це не просто близькість — це вибух, зіткнення двох вогнів, де немає переможців чи переможених. Ми рухаємось разом, у такт цьому дикому ритму, п'ючи подих один одного, чіпляючись пальцями за плечі й спину, залишаючи ледь помітні сліди від нігтів.

У цій темній квартирі, де за вікнами шумить нічне місто, ми повністю спалюємо всі мости. Навколо більше немає ані генерального директора, ані керівника департаменту ризиків — лише двоє людей, які нарешті дозволили собі злетіти у прірву без парашута.