Розділ 19. Дорога додому та правила небезпечної гри

П'ятничний вечір у центрі Чикаго зустрічає мене вогкими подихами осені та суцільним транспортним колапсом. Я стою біля центрального входу бізнес-центру Allison Global, намагаючись викликати таксі через застосунок. Але цифри на екрані невблаганні: вільних машин немає, а час очікування зростає з кожною секундою разом із моєю втомою. Надворі моросить дрібний дощ, а в сумочці лежить телефон із повідомленням від Мішель: «Я вже купила піцу, де ти застрягла?!».

Я сердито тисну на екран смартфону, вкотре отримуючи помилку пошуку.

У цей момент біля тротуару безшумно гальмує чорний матовий седан представницького класу. Задні тоновані вікна повільно відчиняються. Усередині — затишне приглушене світло, м’яка шкіра сидінь і людина, чию присутність я впізнаю навіть із заплющеними очима.

Ной сидить на задньому сидінні, склавши руки на грудях. Його піджак знятий, сорочка розстебнута на одну ґудзик більше, а погляд важкий і зосереджений. Він спокійно дивиться на мене через відчинені двері.

— Здається, ваше нове керівне крісло все ще не вміє вирішувати проблеми з міським трафіком, міс Коваль, — його низький голос лунає в салоні, перекриваючи шум вулиці. — Сідайте. Я не збираюся дивитися на те, як ви мерзнете під дощем біля мого офісу.

Я кілька секунд вагаюся, але пронизливий вітер остаточно переконує мене. Застрибую всередину, різко гучно зачинивши за собою двері. Машина плавно рушає з місця, вливаючись у потік машин.

— Дякую за турботу, містере Аллсон, але я чудово впоралася б і сама, — парирую я, відвертаючись до вікна, хоча всередині все моментально реагує на його близькість. У салоні пахне його дорогим парфюмом, змішаним із дощем.

— Звісно, ви б упоралися, — у його голосі чується небезпечна, темна іронія. — Ви ж у нас тепер усе тримаєте під контролем. Як-от на сьогоднішній нараді, коли вирішили читати мені лекції про «правильний тиск» і «механізми».

Я різко повертаюся до нього, відчуваючи, як у крові закипає адреналін:

— А що, правда коле очі? Я просто констатую факти, містере Аллсон. Іноді система працює набагато краще, коли їй не заважають зайвим... тиском.

Ной повільно повертає голову до мене. У його сірих очах спалахує той самий хижий і водночас палючий вогник, який я бачила на кухні. Він не відводить погляду, скорочуючи відстань між нами на задньому сидінні так, що повітря в машині стає занадто мало.

— Знаєш, Вероніко, — його голос звучить небезпечно тихо, втрачаючи офіційні «ви». — Ти надто довго гралася у стіни і правила. Думаєш, усе закінчилося тим поцілунком? Це був лише вступ.

— Я ні в що не граюся, я живу своє... — починаю я, але він рішуче перебиває.

— До бісу ігри, — вимовляє він низько, і в його погляді більше немає крижаної маски генерального директора — лише той самий шалений, нерозтрачений голод.

Я вже відкриваю рот, щоб видати чергову шпильку у своєму захисному стилі, але Ной не дає мені й шансу. Його рука різко лягає мені на потилицю — твердо, але безжально гаряче, — і він притягує мене до себе.

Його поцілунок у салоні автомобіля, що мчить вечірнім дощовим Чикаго, зовсім не схожий на той, що був на кухні. Він глибший, владніший і водночас неймовірно невідворотний. У ньому немає місця для робочих суперечок, заперечень чи сарказму — тільки спека, яка вибиває повітря з легень, і смак його губ, що чомусь здається таким отруйно-знайомим. мої пальці самі собою зариваються в його темне волосся, зраджуючи всі мої наміри тримати дистанцію.

Коли він нарешті відпускає мене, ми обоє дихаємо так, ніби щойно вибігли на стотий поверх пішки.

Ной дивиться на мене важким, але вже зовсім іншим поглядом — без леденящого захисту, оголеним і прямолінійним.

— Жодних більше ігор на виживання, Вероніко, — говорить він тихо, але так, що заперечувати просто неможливо. — Ти хотіла цей департамент? Ти його отримала. Ти хочеш зі мною змагатися? Будемо змагатися. Але віднині ми граємо за новими правилами. Разом.

Я дивлюся на нього, відчуваючи, як у грудях розливається дивне, гаряче тепло, змішане з адреналіном. Це не поразка. Це підписання найнебезпечнішого контракту в моєму житті.

— За однієї умови, містере Аллсон, — дивлюся йому прямо в очі, намагаючись відновити голос. — В офісі ніхто й ніколи не має про це дізнатися. Жодних поблажок, жодних пліток. На людях ми — вороги й колеги.

На губах Ноя з'являється повільна, хижа і задоволена посмішка.

— Домовилися, міс Коваль. Люблю складні завдання.

Машина плавно зупиняється біля мого будинку. Дощ трохи вщух, але асфальт під нашими ногами блищить від вологи у світлі ліхтарів. Я вже збираюся відчиняти дверцята, як Ной зупиняє мене легким рухом руки.

— В понеділок о дев'ятій ранку в моєму кабінеті. Без запізнень, міс Коваль, — говорить він із тією самою незворушною робочою інтонацією, хоча в очах усе ще грають темні іскорки.

— Звісно, містере Аллсон. Субординація — понад усе, — парирую я, зводячи брови, і швидко вискакую назовні.

Я зачиняю двері, седан одразу ж плавно зривається з місця і зникає за рогом вулиці. Я роблю кілька кроків до під'їзду, струшуючи краплі з пальто, і раптом завмираю.

Біля самих дверей, спершись плечем на стіну і тримаючи в руках дві коробки з піцою та пакет із текілою, стоїть Мішель. Вона виглядає так, ніби виграла головний приз лотереї.

Коли чорний представницький седан тільки-но від'їжджав, Мішель повільно повертає голову до мене. Її обличчя розпливається в широкій, хитрій і абсолютно нестерпній усмішці, а в очах горить чистої води конспірологічний азарт. Вона повільно опускає погляд на мої розгублені губи, а потім знову на дорогу, де щойно зникла машина генерального директора.

— Ну-у-у, — тягне Мішель із такою інтонацією, що мені хочеться крізь землю провалитися. — Я, звісно, думала, що ти забереш своє підвищення під самим носом у Аллсона... Але я ніяк не очікувала, що ти забереш із собою самого Аллсона. На задньому сидінні його особистої машини. О котрій годині починається наше «вивчення нових робочих інструкцій», Шефине?