Розділ 17. Догралися

Ніч за вікном панорамного скла над Чикаго перетворюється на чорне полотно, всіяне мільйонами вогнів. Ми працюємо в кабінеті Ноя вже кілька годин поспіль — виконуємо той самий спільний звіт для ранкової наради. Наш темп шалений: цифри, графіки ліквідності та ризикові моделі зливаються в єдиний потік.

Але до цього шаленого темпу додається ще дещо. У голові незримо пульсують слова, кинуті ним ще у вівторок: «Якщо впораєтеся з цим об'ємом до п'ятниці — офіційно очолите напрямок». Поруч із нашими спільними файлами на екрані висять її власні відкриті вкладки — той самий величезний безлад колишнього керівника Гарріса, які їй доводиться розгрібати самотужки ночами, балансуючи на межі зриву заради цього підвищення.

Близько четвертої години ранку напруга в кімнаті стає фізично відчутною. Ми сидимо за його масивним столом, розклавши папки й ноутбуки. Я відчуваю, як повіки стають свинцевими, а думки починають плутатися через недосип і колосальне навантаження. У якийсь момент, піднявши очі від монітора, я помічаю, що Ной замовк.

Він відкинувся на спинку шкіряного крісла, заплющивши очі, і вперше за весь цей час виглядає по-справжньому виснаженим. Його розслаблені плечі, тінь від довгих вій на втомленому обличчі та глибоке, рівне дихання видають людину, яка не спала вже кілька діб. Він просто задрімав від утоми прямо за робочим столом.

Я обережно, намагаючись не шуміти, встаю з місця. Горло пересохло, а в крові пульсує чистий кофеїновий допінг, змішаний із виснаженням від власних нічних марафонів за весь відділ. Мені терміново потрібна кава.

Тихо вислизнувши з кабінету, я прямую до міні-кухні для керівництва. Повільно насипаю зерна в кавомашину, чекаючи, поки вона зашумить.

— Збираєшся втекти, чи просто готуєш отруту для шефа? — лунає за спиною низький, хрипкий від сну голос.

Я здригаюся і різко обертаюся. Ной стоїть у дверях кухні, спершись плечем про одвірок. Його сорочка розстебнута ще ширше, краватка давно знята й кинута на стіл, а волосся дещо скуйовджене — зі звичної крижаної маски генерального директора не залишилося й сліду. Він виглядає небезпечно живим і привабливим.

— Скоріше собі, щоб вижити у вашому темпі з цим звітом і не звалитися від тих завалів, які ви на мене повісили з вівторка, містере Аллсон, — парирую я, намагаючись триматися впевнено, хоча серце вже починає шалено калатати. — Не думала, що залізобетонні генії вміють втомлюватися.

Ной повільно йде на мене, скорочуючи відстань. Його кроки безшумні, а погляд важкий і темний, як нічне місто за вікном.

— Я не втомлююся, Вероніко, я контролюю ситуацію, — його голос звучить небезпечно тихо, коли він зупиняється зовсім близько, притискаючи мене до стійки кавомашини. Відступати нікуди — позаду мене холодний метал і стіна.

— О так, я помітила цей «контроль», коли ви заснули над нашими графіками, — не витримую я, кидаючи черговий рядок виклику. — До речі, ті звіти Гарріса відберуть у мене останні роки життя...

Ной різко робить фінальний крок, повністю ігноруючи скарги на колишнього керівника. Його рука летить уперед — не для того, щоб відштовхнути, а щоб різко впертися долонею в стійку біля мого плеча, повністю відрізаючи шляхи до відступу. Його обличчя опиняється за кілька сантиметрів від мого.

— Ти граєшся з вогнем, міс Коваль, — вимовляє він із такою жорсткою хрипотою, що всередині все обривається. — Кожну хвилину останніх тижнів — розгрібаючи той безлад, працюючи зі мною над цим завданням , доводячи свою правоту — ти випробовуєш моє терпіння. Думаєш, я залізний? Думаєш, я не пам’ятаю, як ти дихала в тому проклятому ліфті?

— Я просто намагаюся вижити у вашому корпоративному пеклі... — видихаю я, але мої слова тонуть у повітрі, коли його погляд опускається на мої губи.

— До біса пекло, — різко кидає він.

І в ту ж секунду його губи накривають мої.

Це не м’який жест і не випадкова помилка. Це зіткнення двох стихій, які тижнями накопичували цю шалену напругу, втомлену, палку й неминучу. Його поцілунок жадібний, гарячий і владний, але в ньому відчувається стільки голоду, що мої пальці самі собою чіпляються за його розстебнуту сорочку на грудях, притягуючи його ще ближче. Земля й офіс на сотому поверсі зникають. Є тільки його руки, що гаряче обіймають за талію, і шалений стукіт сердець, який зливається в одне ціле.