Розділ 16. Право останнього слова

Четвер зустрічає мене сірим чиказьким світанком і відчуттям того, що всю ніч я крутилася в ліфті, навіть коли лежала у власному ліжку. У голові нациклом крутиться кожна секунда в темряві: гарячий обхват зап'ястка, запах дорогого парфуму і той небезпечний подих зовсім поруч. Але переступаючи поріг офісу на сотому поверсі, я натягую на обличчя бездоганну маску професійної байдужості. Нічого не було. Ми — лише директор і аналітик.

Рівно об 9:00 я з пачкою роздрукованих документів і готовим звітом по ризиках інвестиційного портфеля підходжу до скляних дверей кабінету Ноя. Роблю ввічливий стукіт і, не чекаючи дозволу, штовхаю двері.

Він сидить за своїм масивним столом, ідеально підтягнутий, холодний і зібраний, ніби жодних застряглих ліфтів у його житті ніколи не існувало. Проте, коли я кладу пачку паперів перед ним, його погляд ковзає від мого обличчя до мого зап'ястка — саме туди, де вчора горіли його пальці. На секунду його зіниці темніють, але він швидко бере себе в руки.

Ной відкриває папку, бігає очима по цифрах, а потім піднімає бви.

— Ти  не заповнила примітку в кінці таблиці, — холодно констатує він.

Я випрямляюся, відчуваючи, як усередині все спалахує відгомоном учорашньої іскри, але голос звучить кристально чітко й зухвало:

— Бо вона зайва, Ною Аллсон. Як і половина ваших зауважень цього тижня. Але якщо вам дуже хочеться заповнити чимось вільний час — можу надіслати шаблон.

Ной повільно відкидається на спинку високого шкіряного крісла. Він не кричить і не зривається. Він дивиться на мене довгим, важким поглядом, у якому вже немає колишньої льодяної дистанції — лише темний, прихований азарт.

— Ти стаєш занадто сміливою, Вероніко, — вимовляє він низько, майже пошепки. — Боїшся, що я перестану тебе помічати?

Я на секунду втрачаю дар мови від такого прямого, нокаутуючого удару. Щоки зрадливо покриваються легким рум'янцем, який я намагаюся сховати за звичним сарказмом.

— Я? Скоріше, навпаки. Намагаюся привернути менше вашої уваги.

Він кривиться у ледь помітній, хижій усмішці, яка зовсім не личить його статусу безжального генерального директора:

— Не вийде.

Я розвертаюся на підборах і чіткою кроком виходжу з кабінету, але серця в грудях більше не чую — воно шалено б'ється десь у горлі.

Цей день не дає перепочинку. Завдання сипляться одне за одним, дедлайни горять, а ближче до вечора стає зрозуміло, що поодинці ми з об'ємом аналітики для завтрашньої надважливої наради не встигнемо.

Коли сонце знову починає закочуватися за хмарочоси Чикаго, фарбуючи небо в багрянець, двері його кабінету відчиняються. На порозі стоїть Ной — без піджака, з закачаними до ліктів рукавами білої сорочки.

— Збирай свої графіки й робочі файли, міс Коваль, — кидає він тонко, без зайвих емоцій, але тон не терпить заперечень. — Працюємо над фінальним блоком звіту для наради тут, у моєму кабінеті. Разом.

Я мовчки киваю, згрібаю ноутбук та папки, і ми починаємо довгий вечір, пліч-о-пліч засинаючи над цифрами в просторому кабінеті, де повітря між нами здається наелектризованим до межі.