Розділ 15. Вертикаль напруги

Коли сортерування паперів і фінальні правки звіту залишаються позаду, в офісі опускається важка вечірня тиша. Більшість співробітників уже розійшлися. Я вимикаю комп'ютер, беру сумку і крокую до центральних ліфтів, сподіваючись швидко дістатися парковки, викликати таксі й нарешті потрапити додому.

Але, схоже, сьогодні всесвіт вирішив випробувати мої нерви на міцність.

Коли я вже натискаю кнопку виклику, з темного коридору долинають кроки. До кабіни ми заходимо вдвох — я і Ной Аллсон. На ньому немає піджака, лише біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками, а в руках — дорогий портфель. Двері за нами зачиняються, відсікаючи світло коридору, і кабіна м'яко рушає вниз із сотого поверху.

Ми їдемо мовчки. Між нами відчувається наелектризована, майже фізична дистанція. Я дивлюся на світлові індикатори поверхів, що повільно гаснуть: 85... 72... 60...

Раптом під ногами відчувається неприємний поштовх. Металевий скрегіт лунає десь у шахті, кабіна здригається і різко зависає намертво.

В ту ж секунду яскраве світло ламп зникає, занурюючи нас у густу, непроникну темряву. Дзеркальні стіни ліфта зникають разом із блідими відблисками, залишаючи лише чорнильну пітьму й тривожне гудіння аварійних систем.

Я різко роблю крок назад, намагаючись наосліп намацати стіну, але в темряві оступаюся і випадково вдаряюся плечем об чиїсь широкі, тверді груди.

— Чудово. Просто чудово, — видихаю я, намагаючись заглушити напад раптової паніки сарказмом. — З усіх ліфтів у бізнес-центрі я обрала той, який вирішив скоїти суїцид.

Голос Ноя в темряві лунає незвичнно низько, зовсім поруч — надто близько, щоб це вважалося безпечною робочою дистанцією:

— Вероніко, якщо ти зараз не заткнешся зі своїми жартами, цей ліфт стане твоїм останнім спогадом. Замкнений простір — не привід демонструвати істерику.

— Істерику? Я? Та я спокійна, як удав! — парирую я, роблячи хаотичний рух рукою в повітрі, щоб знайти хоч якусь опору. — Це ви зараз дихаєте так, наче збираєтеся вибити двері ногою. Злякалися темряви, Ною Аллсон?

Його реакція миттєва. У темряві його пальці різко й міцно хапають мене за зап'ясток, зупиняючи мої хаотичні рухи. Його шкіра гаряча — настільки, що контрастує з прохолодним повітрям кабіни.

— Я не боюсь темряви, — вимовляє він тихо, майже шепотом, але в цьому низькому голосі ховається стільки напруги, що в мене перехоплює дихання.

Він не відпускає моєї руки. У чорній тиші ліфта я фізично відчуваю його близькість: тепло його тіла, легкий запах дорогих парфумів, і той шалений ритм нашого спільного дихання, яке тепер зливається в єдиний звук. Відстань між нами здається нульовою. Серце в грудях б'ється так гучно, що, здається, він може почути його стукіт крізь шалений гул у власних скронях.

Секунди тягнуться нестерпно довго. У темряві зору немає, зате всі інші чуття загострюються до краю. Я досі відчуваю гарячий обхват його пальців на своєму зап'ястку — він не стискає боляче, але й не дає поворухнутися, чітко даючи зрозуміти, хто тут контролює простір.

Але головне — його дихання. Воно стало дещо глибшим і повільнішим, ніби він намагається загасити якусь внутрішню пожежу. Чи то від тісноти кабіни, чи то від того, як близько я стою до нього.

— Тоді що це? — мій голос втрачає колишню іронію, стаючи тихішим, майже беззахисним у цій пітьмі. Я відчуваю, як його погляд — хоч я й не бачу очей — буквально пропалює мене в темряві.

Ной не відповідає одразу. Його вільна рука повільно піднімається, і на секунду мені здається, що він хоче торкнутися мого обличчя, заправити пасмо волосся за вухо чи просто зупинити цей потік запитань.

— Це, Вероніко, — його голос звучить зовсім близько, надто низько, і в ньому вчувається ледь стримуваний поштовх роздратування чи, радше, голоду, — наслідок того, що ти завжди з'являєшся там, де тебе не повинно бути. Навіть у застряглому ліфті.

— Я просто хотіла поїхати додому, — видихаю я, відчуваючи, як його великий палець на зап'ястку зрадливо й ніжногладить мою шкіру на внутрішньому боці рукава.

Від цього дотику всередині все згортається у тугий, солодкий вузол. Здається, повітря в кабіні стає густим і гарячим. Я задихаюся не від нестачі кисню через зупинку ліфта, а від його близькості. Від того, як близько його губи до мого лоба, і як його тіло випромінює це неймовірне, небезпечне тепло.

Він повільно нахиляється ближче. Я відчуваю подих на своїй шкірі — прохолодний ззовні, але гарячий зсередини. Ще секунда, і...

Бзинь!

Аварійні панелі здригаються, блясле біле світло різко б'є по очах, змушуючи нас обох зажмуритися. Ліфт видає легкий скрегіт і м'яко вирівнюється на якомусь із проміжних поверхів, а двері повільно розсуваються, впускаючи світло офісного коридору.

Ной відсахтається від мене так швидко, ніби його вдарило струмом. Його обличчя знову стає звично-крижаним, маска повного контролю повертається на своє місце з жахливою, бездоганною швидкістю. Він розгладжує манжет сорочки, відступає на шаг назад і першим виходить із кабіни, не озираючись.

Я залишаюся стояти всередині, притискаючи руку до того місця на зап'ястку, яке досі горить від його пальців, і намагаюся вирівнити шалений пульс.

Ну просто чудово. Завтра буде дуже, дуже цікавий ранок.