Розділ 14. Тиша перед бурею

Середа зустрічає мене напрочуд лагідно. Після божевільного темпу понеділка та недоспаної ночі вівторка офіс здається майже затишним. Головна причина цього криється в одному єдиному факторі: Ной Аллсон із самого ранку заблокований на серії стратегічних зустрічей і закритих нарад із інвесторами. Його скляний кабінет порожніє, жалюзі повністю розсунуті, демонструючи ідеальний порядок на столі, а в повітрі вперше за два тижні не відчувається наелектризованої загрози.

Я насолоджуюся цією паузою, методично розбираючи пошту й закриваючи рутинні таблиці.

Близько полудня до мого столу підходить Кріс. Він тримає в руках свіжий сендвіч і горнятко кави, виглядаючи бадьорим і спокійним після нашої вчорашньої розмови на набережній. Жодної неявності чи напруги між нами не лишилося — межі розставлені, і тепер спілкуватися стало навіть легше.

— Доброго ранку, містере — посміхаюся я, відриваючись від монітора.

Кріс ставить сендвіч на мій край столу і знaчуще піднімає палець:

— Заборонено працювати без обіду, правила нашої корпорації. Тим паче, сьогодні легенда відсутня, тож ми можемо видихнути. Ти як взагалі після вчорашнього? Виспалась ?

— На диво, так, — киваю я, роблячи ковток кави. — Здається, мій організм почав адаптуватися до виживання в умовах чиказьких дедлайнів. А ти як? Готовий до нових макроекономічних сюрпризів від нашого шефа?

— О, я сподіваюся, що весь день він просидить зі своїми інвесторами, бо інакше мої нерви не витримають, — сміється Кріс. — До речі, що робиш увечері? Може, заскочимо після роботи на каву вже без робочих контекстів?

— Сьогодні пас, Крісе, — хитаю головою з м'якою усмішкою. — Планую просто прийти додому, заварити чай і нарешті подивитися якийсь фільм, не думаючи про графіки ліквідності.

Кріс із розумінням киває, бажає продуктивного дня і повертається до свого робочого місця.

Щоправда, повністю розслабитися не дають власні колеги. За годину біля мого столу зупиняється Марк із нашого ж відділу управління ризиками — відомий майстер знаходити собі «помічників» щоразу, коли пахне смаженим.

— Слухай, Ніко, ти ж сьогодні начебто без термінових дедлайнів від шефа, — починає він із награно-чемною усмішкою, намагаючись непомітно підсунути мені пачку роздруківок із графіками. — Підсобиш із цим блоком по кредитних ризиках? Мені треба терміново збігати у справах...

Я повільно відводжу руки від клавіатури, підводжу погляд і дивлюся на нього так, ніби він пропонує мені стрибнути з сотого поверху без парашута.

— Марку, якщо в тебе проблеми з аналізом портфеля, це варто обговорити з керівництвом, а не перекидати свою роботу на мій стіл, — відповідаю я спокійно, але з таким крижаним металом у голосі, що він одразу забирає свої папери й поспіхом ретирується під зацікавленими поглядами інших колег. Кріс здалеку підморгує мені й тихо сміється.

Близько другої години дня я дістаю телефон із кишені й пишу Мішель коротке повідомлення:

«У мене сьогодні рай на сотому поверсі, Міш. Мій вовк-аллсон засідає з інвесторами на стратегічних нарадах, тож у мене тиша і жодних термінових дедлайнів. А як ти там? Як зміни в "The Rusty Tap", нові стажери ще не рознесли бар на шматки?»

За кілька секунд телефон у руках коротко вібрує — це прилітає відповідь від Мішель, супроводжуючись кумедним стікером:

«Ой, навіть не згадуй про бар! Сьогодні зранку один геній умудрився перекинути цілу полицю келихів, так що менеджер тепер бігає з витріщеними очима. Зате в тебе справжнє затишшя! Лови момент, дитинко — це найкращий час, щоб перевести дух, поки твій крижаний бос зайнятий своїми мільйонами».

Але спокій, виявляється, триває недовго.

Коли я йду до кулера з порожнім горнятком, повертаючись назад вузьким скляним коридором біля кабінету керівництва, з переговорної раптово виходить Ной. Судячи з усього, його нарада з інвесторами щойно завершилася. На ньому розстебнутий піджак, краватка трохи ослаблена, а на обличчі застигли сліди жорсткої, виснажливої втоми.

Він помічає мене занадто пізно, щоб розійтися траєкторіями, і ми опиняємося за крок один від одного в напівтемному проході біля панорамного скла.

Ной різко зупиняється. Його сірі очі миттєво темніють, фокусуючись на мені з такою гостротою, ніби він сканує мене на предмет прихованих помилок. Простір між нами на секунду наелектризовується.

— Міс Коваль, — його голос звучить низько, майже по-провінційному тихо, але в цій тиші кожне слово лунає чітко, як постріл. — Бачу, поки мене немає, відділ ризиків вирішив влаштувати собі день відкритих дверей і прогулянки коридорами.

Я зупиняюся, притискаючи горнятко до грудей, і дивлюся йому прямо в очі, не збираючись поступатися ані сантиметром простору.

— Я всього лише на хвилину відійшла за водою, містере Аллсон, — відповідаю я спокійно, витримуючи його важкий погляд. — Навіть вашим стратегічним інвесторам іноді потрібна перерва, то чому ж аналітикам не можна зробити те саме?

Ной робить ледь помітний крок ближче, скорочуючи відстань. Від нього віє дорогим парфумом із нотками гіркого тютюну та прохолодою кондиціонера. Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримуючись на секунду на губах, а потім знову повертається до очей.

— Обережніше з іронією, Вероніко, — вимовляє він трохи хрипко, виділяючи моє ім'я так, що всередині все неприємно й солодко завмирає. — Завтра вранці мені знадобиться повний звіт по ризиках нашого інвестиційного портфеля. Дивіться, щоб ваша перерва не коштувала вам надто дорого.

Він різко обходить мене плечем до плеча, залишаючи шлейф холодного повітря, і впевненою ходою прямує до свого кабінету.

Я видихаю лише тоді, коли за ним зачиняються двері. Серце калатає десь у горлі, а долоні чомусь стають вологими.

Повернувшись за свій стіл, я до самого вечора занурююся в роботу над цим звітом, розраховуючи показники під гул заспокійливої музики у навушниках. Коли сонце починає сідати, заливаючи вечірнє Чикаго криваво-золотавими відблисками у величезних панорамних вікнах, я дивлюся вниз на крихітні цятки машин у трафіку.