Розділ 13.Вечірні вогні Чикаго та розмова без купюр

Після того корпоративного аду перехід у спокійний вечірній світ відчувався як звільнення. Ми з Крісом вибралися до затишної кав'ярні в районі Рівер-Норт, а потім рушили пішки ближче до набережної річки Чикаго. Вечірнє місто зустріло нас м'яким золотавим світлом ліхтарів, прохолодним вітерцем із озера Мічиган та шумом урбаністичного життя, що повільно сповільнювалося після робочого дня.

У руках у мене був паперовий стаканчик із гарячим імбирним чаєм, який приємно зігрівав пальці. Кріс ішов поруч, час від часу поглядаючи на мене з теплою, майже безтурботною усмішкою. За ці кілька годин напруга минулого тижня та свинцева втома від безсонної ночі почали потроху відступати.

— Знаєш, Ніко, дивитися на те, як ти сьогодні вранці змусила нашого неперевершеного шефа дати задню біля його кабінету, — це був окремий вид мистецтва, — порушив мовчанку Кріс, зупиняючись біля невеликого парапета з видом на воду. — Усі думали, що після того нічного звіту тебе просто знищать, а ти перетворила це на якийсь чемпіонат із виживання з елементами іронії.

Я тихо засміялася, спираючись ліктями на холодний камінь і дивлячись на те, як вогні хмарочосів виблискують у темній воді річки.

— Мені просто вже нікуди було відступати, Крісе. Коли працюєш над такими задачами на межі людських можливостей, страх чомусь кудись зникає, залишається лише чистий шквал емоцій.

Кріс замовк на кілька секунд. Його погляд змінився — легка жартівливість зникла, поступившись чомусь набагато серйознішому. Він зробив крок ближче, засунувши руки в кишені пальта.

— Чесно кажучи, справа не тільки в задачі, Ніко, — почав він дещо тихішим голосом, дивлячись мені прямо в очі. — Ти мені дуже подобаєшся. І не тільки як колега чи надійний партнер по відсічі нашому нестерпному босу. Мені подобається твоя енергія, твоя розумність, те, як ти гориш своєю справою. Я б дуже хотів, щоб ми спробували перенести наше спілкування в трохи інший формат. Не лише робота й кава поміж дедлайнами.

Я трохи знітилася. Кріс був чудовим, надійним, із ним було неймовірно легко та комфортно — саме те, про що мріє більшість людей після важких робочих буднів. Але всередині мене все чітко знало свої межі. Я відчувала до нього щиру симпатію, проте жодної іскри, жодного прискореного серцебиття не було. До того ж, моя власна голова зараз нагадувала розбитий пазл, де десь на тлі все ще відлунювали погляди зовсім іншої людини.

Я м'яко подивилася на нього, намагаючись підібрати слова, щоб не образити людину, яка стала для мене чи не єдиною опорою в цьому офісі.

— Крісе, ти неймовірний. Мені надзвичайно добре з тобою, і я дуже ціную все, що ти робиш, — почала я спокійно, роблячи паузу. — Але... давай не поспішати. Мені зараз потрібно розібратися з власним життям, роботою і тим хаосом, який твориться в голові. Я сприймаю тебе як дуже близьку людину, як найкращого друга, але моєму серцю і моїм емоціям потрібно дати значно більше часу. Я просто не готова зараз до чогось більшого.

Кріс уважно вислухав мене, не перебиваючи. У його погляді не було образи — лише легкий сум, змішаний із повагою. Він злегка кивнув, ховаючи руки глибше в кишені.

— Зрозумів тебе, Ніко. Дякую за чесність, — сказав він із ледь помітною усмішкою. — Значить, будемо просто друзями, які разом виживають у цій корпорації. Договорилися?

— Договорилися, — видихнула я з полегшенням, відчуваючи, як важкий тягар спадає з плечей.

Ми ще з пів години прогулювалися вечірніми вулицями Чикаго, обговорюючи якісь дрібниці й повністю забувши про дедлайни, цифри та компанію Allison Global. Цей вечір дав мені те, чого так не вистачало — відчуття нормального, спокійного життя.

Коли я нарешті повертаюся до своєї квартири, знімаю пальто й падаю на ліжко, телефон у руці коротко вібрує. Повідомлення від Мішель — вона, певне, знову засинає за макетами:

«Ну що, корпоративна завойовниця? Як пройшло ваше з Крісом побачення на набережній? Надіслати тобі в офіс рятувальний круг чи ви вже плануєте весілля?»

Я м'яко посміхаюся в темряві кімнати, друкуючи у відповідь:

«Ніякого весілля, Мішель. Ми просто погуляли біля річки, випили чаю і вирішили залишитися хорошими друзями. Моє серце й голова зараз занадто зайняті іншими дедлайнами».

Відповідь від Мішель прилітає за секунду, повна її фірмового оптимізму й легкої іронії:

«Ну от, а я вже сподівалася на романтичну драму з букетами у аналітичному відділі. Ну нічого, головне, щоб тобі було спокійно. Відсипайся, завтра знову в бій до твого крижаного Аллсона!»

Я блокую телефон, вимикаю світло й нарешті провалююся в глибокий, заслужений сон.