Розділ 12. Погляд через стіл і вечірній кавовий план

Ранок зустрічає мене свинцевою втомою та гулом у голові. Чашка міцного еспресо ледь допомагає триматися на ногах, але на роботі я з'являюся вчасно — за кілька хвилин до початку загальної наради. Проте закон підлості працює безвідмовно: через затори в ліфті я залітаю до холу біля його кабінету на верхньому поверсі рівно на дві хвилини пізніше за звичний час.

Ной уже стоїть біля панорамної скляної стіни з чашкою чорної кави в руках. Замість того щоб просто пройти повз, він зупиняється і дивиться на мене своїм звичним крижаним поглядом, вирішивши вкотре продемонструвати свою абсолютну владу й контроль.

— Запізнення на дві хвилини, Вероніко. Компанія через вас втрачає мільярди, — кидає він із сухою, ледь помітною іронією.

Я дивлюся на нього червоними від недосипу, але абсолютно спокійними очима. Страх кудись зник, поступившись місцем чистій втомі та зухвалості людини, яка щойно пережила нічний чат-марафон із самим генеральним директором. Я повільно і показово поправляю свій бейдж.

— Якщо мій ранковий прихід на дві хвилини пізніше рятує вас від інфаркту на тлі контролю абсолютно всього, то вважайте це волонтерством із мого боку, Ною, — спокійно і дещо втомлено кажу я.

У просторому холі на секунду зависає абсолютна, дзвінка тиша. Ной повільно зводить брови, пильно придивляючись до мене абсолютно новим, незбагненним поглядом. Уся його сталева броня невблаганного боса на секунду дає глибоку тріщину.

— Волонтерство? Цікаво, — його голос звучить тихіше, ніж зазвичай. — Запиши свої робочі години уважніше, щоб наступного разу я не витрачав час на твої виправдання.

Я розвертаюся на підборах і кидаю через плече:

— Звісно, містере . Запишу золотими літерами.

Повернувшись до нашого відділу, я ледь встигаю сісти за стіл, як до мене одразу злітаються колеги, наче голодні чайки на шматок хліба.

— Ніко, зізнавайся, що він від тебе хотів? — шепоче Кріс, нахиляючись так близько, ніби ми обговорюємо державну таємницю. — Увесь фінансовий відділ на вухах через твій нічний звіт по річці Іллінойс. Старий сьогодні вранці з'явився в кабінеті — вперше за місяць нікого не розірвав на шматки, але виглядає настільки задумливим, ніби вирахував формулу чорної діри після того, як прочитав твої нічні цифри.

— Передай їм, що Аллсон живий, але мій запас нервових клітин офіційно вичерпано, — втомлено відповідаю я, намагаючись увімкнути монітор.

Хтось із сусіднього ряду підкидає свіжу плітку про те, що юридичний департамент знову завалив дедлайни по тендерах, але довго розслаблятися не виходить: за кілька хвилин починається загальна нарада керівників відділів.

Засідання у великій засіданній залі стартує о дев'ятій тридцять. Для мене це суворе виживання на межі фантастики: голова гуде після безсонної ночі, перед очима все трохи пливе, а єдине бажання — покласти голову на прохолодний стіл. Я намагаюся триматися прямо, спершись підборіддям на руку й зосередившись на блокноті, але повіки стають дедалі важчими.

На чолі довжелезного скляного столу сидить Ной. Він спокійно слухає фінансового директора, але в якийсь момент його погляд ковзає по залі й зупиняється на мені. Аллсон помічає, як я ледве стримую зів і намагаюся триматися за допомогою звичайної ручки. На його обличчі зникає маска відстороненості — у погляді читається безмовне попередження: «Тільки спробуй заснути в моєму полі зору, міс Коваль».

Я відчуваю цей важкий, пронизливий погляд. На зло йому я різко випрямляюся на стільці, розправляю плечі й підводжу голову. Наші погляди перетинаються.

Починається справжній зоровий бій. Це мовчазна сутичка характерів: я дивлюся на нього впритул, із викликом, демонструючи, що його погрози на мене більше не діють. Ной трохи звужує очі, а в його сірому погляді проблискує темна, майже хижа зацікавленість. Він не відводить очей першим, але куточок його губ ледь-ледь помітно кривиться в натяку на приховану повагу.

Нарада закінчується під гул голосів. Колеги починають розходитися, збираючи свої папери. Я повільно згрібаю в сумку блокнот, відчуваючи, як напруга нарешті відпускає м'язи.

Наш колишній керівник відділу управління ризиками, містер Гарріс, настільки розслабився, що пропустив критичну дірку у звітності для європейських партнерів. Ною Аллсону вистачило однієї наради, щоб рознести його стратегію в пух і прах. Гарріса звільняють із таким тріском, що гул іде по всьому офісу.

Здавалося б, тепер у відділі має з'явитися новий керівник вищої ланки. Але Ной робить інакше. Він не призначає нікого ззовні, а весь величезний масив роботи колишнього шефа та поточні завали скидає на мій стіл — просто тому, що з усіх аналітиків тільки я здатна звести звітність без факапів.

— Ти тепер тягнеш за весь відділ, міс Коваль, — кидає Ной мимохідь увечері, зупиняючись біля мого столу, коли решта вже розійшлися. У його сірих очах блимає темний, випробовуючий азарт. — Подивимося, чим закінчиться ваша амбітність. Якщо впораєтеся з цим об'ємом до п'ятниці — офіційно очолите напрямок. Якщо ні... ну, у нас багато охочих на ваше місце.

До кінця робочого дня світ навколо здається розмитою картинкою. Тільки-но я вимикаю ноутбук, як біля мого столу знову з'являється Кріс із двома паперовими стаканчиками кави в руках.

— Ніко, ти виглядаєш так, ніби тебе переїхав корпоративний потяг, — співчутливо каже він, ставлячи переді мною гарячий напій. — Слухай, ти листувалася з Аллсоном о четвертій ранку і досі жива? Це вже не просто робота. Поїхали сьогодні після роботи хоч кудись поїсти нормальної їжі, бо ти скоро почнеш розмовляти мовою цифр і графіків.

Я дивлюся на свого колегу, потім переводжу погляд на зачинені жалюзі кабінету генерального директора нагорі, де все ще горить світло. Думка про звичайний вечір без робочих таблиць звучить занадто спокусливо.

— Ловлю тебе на слові, Крісе, — видихаю я. — Тільки дай мені п'ять хвилин, щоб остаточно не звалитися під стіл.