Розділ 11. Нічна варта та перша тріщина в броні

Забрати роботу додому було моєю найгіршою ідеєю, але залишитися в офісі під його крижаним, просвічуючим наскрізь поглядом я б просто не змогла. Увечері я заварила міцну чорну каву, відсунула геть холодну й недоторкану їжу і розгорнула злощасний проєкт по річці Іллінойс прямо на кухонному столі.

Тиша в квартирі здавалася оглушливою, розбиваючись лише ритмічним цоканням годинника та  киплячого чайника. Ніч тягнеться нескінченно, наповнена тихим гулом системного блока, різким білим блиманням монітора в темряві кімнати та нескінченними пошуками потрібних даних у закритих базах даних компанії. Цей проєкт виявляється справжнім лабіринтом: мені доводиться вручну перелопатити тонни звітів про сезонне коливання рівня води в басейні річки, актуальні екологічні нормативи штату Іллінойс та потенційні штрафи за викиди з комерційних барж. Я вираховую кожен показник, намагаючись передбачити навіть ті форс-мажори, до яких він міг би причепитися, аби знову назвати мене некомпетентною.

З кожною хвилиною очі злипаються все сильніше, повітря в кімнаті здається густим і гарячим, а рядки цифр у таблицях починають химерно розпливатися, перетворюючись на суцільну чорну пляму. Голова наливається важким свинцем. Час від часу я встаю, щоб пройтися по маленькій кухні чи вмити обличчя крижаною водою, але це допомагає лише на короткі хвилини. Проте всередині, наперекір усьому, горить той самий спортивний азарт, що й раніше. Я не дозволю йому виграти цю нічну дуель і довести, що я слабша, що я зламаюся під першим же серйозним тиском корпоративної системи Allison Global.

Близько четвертої ранку я ставлю останню крапку у вихідному документі, ретельно перевіряю фінальні розрахунки, зводжу баланс ризиків й одним рішучим рухом натискаю «Надіслати». Готово.

Я безсило відкидаюся на спинку стільця, заплющивши пекучі, втомлені очі, і мрію лише про одне — провалитися в чорну безодню хоча б кількох годин нормального сну. М'язи ниють, а в скронях чітко стукає пульс. Але не встигаю я навіть підвестися, як мій телефон на столі коротко й різко вібрує. Нове сповіщення в корпоративному чаті. Від Аллсона. О четвертій ранку?! Таке відчуття, що він узагалі не спить, а живе десь у серверній або підживлюється виключно чорною кавою та чистою люттю.

«Формально прийнято. Але буферний ризик по екологічних штрафах розрахований на межі похибки. Ви взагалі спали, міс Коваль, чи просто сподівалися на удачу?» — висвічується на екрані холощавим, вимогливим текстом.

У мене всередині все закипає від такого нахабства. Я витратила всю ніч, вирівнюючи кожен рядок заради його ідеального звіту, а він знову чіпляється до мікроскопічних деталей! Я закочую очі до стелі, швидко й агресивно друкую на клавіатурі телефона і відправляю йому у відповідь:

«Сон — це для тих, хто боїться ваших дедлайнів, містере Аллсон. А щодо похибки — цифри точніші, ніж ваш годинник у п'ятницю ввечері».

На секунду в чаті повисає тягуча мовчанка. Я навіть уявляю, як він зараз сидить дома з видом на темне нічне Чикаго, дивлячись на цей зухвалий текст із ледь помітним подивом на обличчі — бо ніхто в цій компанії ще не дозволяв собі такий тон із ним. Секунди за три на екрані з'являється коротка, суха відповідь:

«Зранку щоб були в офісі. Без запізнень» Я відкидаю телефон убік, вимикаю ноутбук і ледь доплітаюсь до ліжка, знаючи, що попереду на мене чекає дуже довгий і напружений день, але відчуваючи дивну, гостру солодкість від того, що не поступилася йому ані на йоту.