Розділ 10. Нові правила гри

Решту дня я сиджу за своїм столом як на голках, очікуючи на найгірше. Кожне сповіщення в корпоративній мережі чи різкий звук внутрішнього зв'язку змушують мене здригатися. У голові крутяться найпохмуріші сценарії: від суворої догани до офіційного паперу про звільнення за порушення субординації. Я ж бо фактично відчитала генерального директора за його незрозумілі технічні завдання.

Кріс із сусіднього столу вже кілька разів нахилявся до мене, намагаючись заговорити пошепки:

— Ніко, ти серйозно тільки що вимчала з його кабінету з таким обличчям? Що він сказав? Тебе викликають у кадрову службу?

— Поки що тиша, Крісе, — бурчу я, не відриваючи очей від монітора і намагаючись вдати, що мене надзвичайно хвилюють поточні графіки. — І краще не питай, бо я сама до кінця не розумію, чому ще жива.

Але колеги навколо вже дивляться на мене зовсім по-іншому. У їхніх поглядах читається суміш дикого жаху та прихованої поваги — ніхто до цього не наважувався розмовляти з Аллсоном у такому тоні і вийти з його кабінету на власних ногах, а не напівмертвим від страху.

Перше, що я маю зробити, аби не дати йому жодного приводу причепитися знову — це закрити хвости. Я зариваюся в попередній розрахунок по терміналах, дописую ту злощасну сезонність тарифів, перевіряю кожну цифру тричі й остаточно прилирую документ до дзеркального блиску. О третій годині я мовчки кидаю виправлений варіант, навіть не заходячи всередину — просто передаю через секретаря. Ной мовчки приймає документ, не випускаючи мене на новий раунд словесних боїв. Попередній інцидент нібито вичерпано, але напруга в повітрі тільки гусне.

Я повертаюся до свого робочого місця, намагаючись зосередитися на рутинних задачах до кінця робочого дня. Мені здається, що найгірше позаду і гроза минула.

Але ближче до шостої вечора, коли більшість офісу вже почала згортати ноутбуки, на моєму екрані знову спалахує знайоме сповіщення. Серце пропускає удар. Я заплющую очі на секунду, готуючись до найгіршого, але відкриваю повідомлення і завмираю.

«Міс Коваль. Раз попередній звіт дався вам із таким болем, ось задача для закріплення матеріалу. Проєкт із перевезень річковими баржами на річці Іллінойс. Усе просто: базові тарифи є, але вам треба порахувати ризики — що буде, якщо через спеку та посуху влітку в річці впаде рівень води, а екологи випишуть нові штрафи за викиди. Наскільки це збіднить перевізників? Чекаю розгорнутий і живий прогноз завтра до дев'ятої ранку. Без сюрпризів і пропущених деталей»— і далі йде величезний, скрупульозно структурований масив цифр, нормативних посилань і вимог.

Я дивлюся на цей текст і відчуваю суміш люті та спортивного азарту. Він не збирається мене звільняти. Натомість Ной вирішив висвітлити ситуацію в найбільш знущальному світлі: він навмисно детально розписав ТЗ — так скрупульозно, ніби спеціально тикає мене носом у мої ж ранкові слова про «нормальні завдання без загадок». Мовляв, тримай свої інструкції до найменшої коми, тепер спробуй впоратися з цим об'ємом за ніч і довести, що ти чогось варта.

Я повільно видихаю повітря, стискаючи краї стільниці, а потім на моїх губах сама собою з'являється холодна, зухвала посмішка. Ну добре, містере Аллсон. Ви хотіли гри за вашими правилами? Ви її отримаєте.

Я глибоко вдихаю, заварюю міцнішої кави і з головою занурююся в новий проєкт, налаштована довести, що жодні його маніпуляції не змусять мене здатися.