Розділ 9. Межа терпіння

Понеділок починається без жодного перепочинку. Ще до того, як я встигаю зробити гігантський ковток кави, на моніторі вискакує повідомлення від шефа: «Міс Коваль. Щойно впали свіжі цифри по портових терміналах на Середньому Заході. Зроби стандартний розрахунок ризиків за цим об'єктом до обіду».

Я дивлюся на екран, і всередині все закипає. Попередній звіт за п'ятницю я ледве довела до ідеалу та здала, а він уже підкидає нову масивну задачу з нереальним дедлайном. Для нього це просто черговий наказ, а для мене — виживання під його нескінченним тиском.

Кріс із сусіднього столу застережливо піднімає брови й шепоче:

— Обережніше, Ніко. Старий сьогодні не в дусі, з самого ранку вже розірвав звіт фінансистів у хмаринку.

— Хай рве що завгодно, я працюю чітко за інструкцією, — бурчу я, відкриваючи технічне завдання.

Я виписую всі параметри і крок за кроком готую стандартний розрахунок ризиків, суворо дотримуючись його ж інструкцій, без жодної самодіяльності.

Близько другої години я беру роздруковані аркуші й іду до його кабінету. Заходжу без стуку і кладу стопку просто на край його масивного столу.

— Ось розрахунок ризиків по терміналах, містере Аллсон. Усе зроблено чітко за вашим технічним завданням, — спокійно кажу я, хоча пальці трохи тремтять від напруги.

Ной навіть не дивиться на цифри. Гортає першу сторінку і просто відсовує її вбік із крижаним обличчям.

— Це неповний аналіз, Вероніко. Ти зовсім не врахувала потенційні сезонні стрибки тарифів на перевезення, які там закладені дрібним шрифтом. Переробити, — кидає він коротко і знову втуплюється в ноутбук так, ніби мене тут немає.

Ця фраза стає ікрою, що підпалює порохову бочку. Весь мій страх перед суворим начальником миттєво випаровується, поступаючись місцем чистій, крижаній люті.

Я різко нахиляюся до його столу, міцно вчепившись пальцями в пачку власних розрахунків.

— Послухайте, Ною... містере Аллсон, — зривається з моїх губ. — У вашому технічному завданні не було ані слова про сезонні тарифи! Я зробила все рівно за тими параметрами, які ви самі ж і скинули. Якщо вам потрібен був інший розрахунок, чому ви одразу не дали нормальні вказівки, а тепер звинувачуєте мене? «Переробити» — це не правка, це вигадування правил на ходу!

Ной повільно піднімає голову. Його сірі очі стають гострими і холодними, але в них з'являється якийсь новий, несподіваний блиск. Він дивиться на мене вже не як на звичайну підлеглу, а вперше — як на рівну.

— Вероніко, — його низький голос звучить небезпечно тихо. — Я плачу за результат, а не за те, щоб розжовувати кожну дрібницю. Аналітик повинен бачити ширше за сухі рядки ТЗ. Не подобається — двері там.

Мені вже абсолютно байдуже на можливі наслідки. Обличчя палає від гніву.

— Добре, — чеканю я кожне слово. — Але наступного разу пишіть технічні завдання людською мовою, а не телеграмами з пропущеними деталями.

Я різко розвертаюся на підборах і швидким кроком виходжу з кабінету, зачинивши за собою двері трохи гучніше, ніж слід було б.

Вилітаючи в open space, я відчуваю, як десятки поглядів колег миттєво вп'ялися в мою спину. Кріс широко розплющує очі й беззвучно формує губами: «Ти жива?!». Я мовчки сідаю за свій стіл, різко закриваю кришку ноутбука і дихаю так, ніби щойно пробігла марафон. Усередині все холоне: чудово розумію, що тільки-но ледве не перейшла межу, після якої на мене чекає або серйозна розмова з кадрами, або звільнення.

А в тиші кабінету Ной ще кілька секунд дивиться на зачинені двері. Його пальці ледь торкаються підборіддя, а на губах прослизає дивна, ледь помітна усмішка.

— «Людською мовою...» — тихо сам до себе промовляє він, зацікавлено дивлячись на порожнє місце, де я щойно стояла.