Розділ 8. Коктейлі, спогади.

Субота зустрічає мене єдиним бажанням — проспати до обіду, але телефонний дзвінок о десятій ранку розбиває ці плани на друзки. Мішель не з тих, хто приймає відмову.

«Якщо за годину ти не будеш у "The Rusty Tap", я прийду до тебе додому і спалю твої таблиці », — лунає в трубці її бадьостий голос із легким хрипцом.

Через годину я вже сиджу за нашим улюбленим високим столом у кутку бару, де колись ми разом працювали й слухали скарги п'яних клієнтів. Перед Мішель стоїть келих світлого пива, переді мною — безалкогольний цитрусовий мікс, а в повітрі витає запах дерева, лайма й минулого життя, яке здається тепер неймовірно далеким.

Мішель уважно оглядає мене, підперши підборіддя рукою, і скептично вигинає брову.

— Ну що, корпоративна пташко. Виглядаєш так, ніби тебе щойно витягли з м'ясорубки, але пера принаймні чисті, — сміється вона, штовхаючи мене ліктем у плече. — Розповідай. Як пройшов твій перший місяць у світі білих комірців, дорогих костюмів і нескінченних дедлайнів? Я тобі твоя перша місячна каторга? Твій Ной Аллсон виявився таким самим деспотом, яким здавався мені в твоїх повідомленнях?

Я втомлено посміхаюся, обхоплюючи келих долонями.

— Це вже не каторга, це психологічний трилер із елементами виживання, — зітхаю я .Мій новий бос — це ходячий апокаліпсис у дорогих запонках. Людина, яка тримає в страху весь офіс і дивиться на людей так, ніби ти — бруд на його дизайнерських черевиках.

Мішель задоволено хмикає, роблячи ковток пива.

— Ну звісно! Я ж казала, що цей твій бос-неандерталець просто так тебе не відпустить. Розказуй усе в деталях: як ви знову побилися через таблиці?

— Не побилися, а ледь не зчепилися на смерть, — зітхаю я, роблячи ковток. —  Учора була просто катастрофа. У п'ятницю ввечері він вимагав здати звіт, але він усе-таки прийняв його... правда, з умовою, що дрібні  похибки я маю остаточно добити й принести йому вже в понеділок.

Мішель лукаво мружить очі.

— Ого. Запахло чимось цікавим. Перший місяць, напружені здачі, звіти, особистий контроль... Ніко, зайченя моє, та у вас класичний романтичний трилер на робочому місці!

— Мішель, не мели дурниць. Він — мій бос, холодний корпоративний робот. У мене просто немає на це сил. До того ж... є Кріс із нашого відділу, який весь тиждень носить мені каву і явно шукає приводу заговорити про щось особисте.

Мішель одразу оживає:

— О, наш милий колега Кріс? Ну і як він? Хлопець виглядає непогано дивлячись по фото.

Я сумно зітхаю, крутячи соломинку в келиху.

— Кріс чудовий. Надійний, з ним легко,  ми вчора мали піти на побачення, але не склалося. Моя голова зараз забита зовсім іншим хаосом.

Я роблю невелику паузу, перевевши погляд на подругу, і вирішую змінити тему, бо мені справді цікаво, як тримається вона сама серед цього вихору подій:

— А ти як, Міш? Як твоє навчання на дизайнера? Ти ж, певно, ночами сидиш над своїми макетами та ескізами? Здається, ми обидві влипли у світ дедлайнів, тільки ти борешся з творчими концептами, а я — з мільйонними ризиками.

Мішель виразно закочує очі, але на її обличчі з'являється широка усмішка. Вона легенько стукає своїм келихом об мій скляний стаканчик:

— Ой, не нагадуй! Мої ескізи — це теж той ще психологічний трилер. Викладачі вимагають неможливого, кольорові гами сипляться, а дедлайни горять яскравіше за твої звіти . Але я принаймні можу розмазати фарбу по паперу, коли злася, а от тобі доводиться тримати обличчя перед цією корпоративною акулою. Так що моє навчання — просто дитячий садок порівняно з твоїм Аллсоном.

А знаєш, як тут зараз у «The Rusty Tap» без тебе? Повна катастрофа! Нова зміна — суцільний жах: стажери постійно плутають рецептуру коктейлів, приносять не ті замовлення, розбивають келихи пачками, а той ненормальний менеджер уже довів до сліз двох офіціанток. Усі тільки й згадують, як ти майстерно поставила на місце клієнта. Без тебе бар втратив половину своєї харизни, чесно кажучи. Хоча на диво нам сьогодні пощастило, все як ми замовляли- сміється Мішель.

Я посміхаюся, відчуваючи, як спадає напруга останніх днів.

Мішель раптово стає серйозною. Вона простягає руку через стіл і накриває мої пальці своєю теплою долонею.

— Послухай мене, Ніко. Ти витратила роки на навчання, в тебе гарний досвід, так не американський, але не менш крутий, ти заслуговувала на це місце і пробивалася сама. Ти маєш повне право бути втомленою, розгубленою і навіть трохи збожеволіти від свого Аллсона за цей перший місяць. Дай собі час розібратися з усім цим. А щодо боса... — вона лукаво усміхається, підморгуючи, — якщо він почне тероризувати тебе ще й на вихідних своїми правками, передай йому, що за кожну цифру я особисто прийду на 100-й поверх і виллю йому на голову чашку його чорної кави.

Я сміюся — вперше за весь цей довгий тиждень щиро, на повні груди, відчуваючи, як важкий панцир перших робочих днів нарешті трохи відпускає.

Вихідні пролітають як один миттєвий момент.

У неділю я трохи гуляю осінніми вулицями Чикаго, дивлюся на вітряне озеро Мічиган і налаштовуюся на понеділок. Що ж, містере Аллсон, перший раунд за вами, але подивимося, що буде далі.