Розділ 6. Захисна реакція

Наступає п'ятниця. Офіс живе передчуттям вихідних, хоча повітря все одно наелектризоване дедлайнами. Близько другої години дня до мого столу підходить Кріс. Він зніяковіло посміхається, ставлячи поруч чергову чашку кави, і збентежено зачісує волосся:

— Слухай, Вероніко... ти весь цей тиждень настільки з головою пірнула в роботу, що я боюсь, ти перегориш ще до того, як побачиш справжній Чикаго. Сьогодні вечір п'ятниці, всього у кількох кварталах звідси є чудове затишне бістро з неймовірними стейками. Може, сходимо? Трохи відволічешся від своїх графіків.

Я дивлюся на нього, приємно здивована такою увагою. Після всього стресу з переїздом, розривом із минулим життям та адаптацією на новій роботі пропозиція провести вечір у компанії приємної людини звучить як порятунок.

— Із задоволенням, Крісе. Мені дійсно не завадить ковток свіжого повітря, — відповідаю я з усмішкою.

Кріс розпливається в задоволеній усмішці, але в цей самий момент важкі двері кабінету навпроти різко й голосно відчиняються.

На порозі з'являється Ной Аллсон. На ньому бездоганний темний костюм, обличчя — крижана маска повної зосередженості. Він кидає на нас важкий, пронизливий погляд своїх сірих очей. Кріс миттєво кам'яніє, ввічливо киває директору і напівдерев'яною ходою хутко відступає до свого столу.

Ной повільно переводить погляд на мене. Його губи стиснуті в тоненьку лінію.

— Міс Коваль, — його низький голос звучить настільки холодно, що здається, ніби в кімнаті падає температура. — Якщо у вас залишається стільки вільного часу на зайві балачки в розпал робочого дня, отже, я занадто мало завантажую відділ ризиків. До кінця сьогоднішнього дня на моєму столі має бути повний звіт щодо ліквідності активів останнього кварталу з усіма розрахунками. Не запізнюйтеся.

Він різко розвертається і зникає за своїми жалюзі, гучно клацнувши дверима.

Я дивлюся йому услід, відчуваючи, як усередині закипає лють, буде зроблено- кричу я про себе. От же тиранічний педант! Завалити величезною, складнісінькою роботою напередодні вихідних лише тому, що йому здалося, ніби тут хтось надто розслабився.

Я підводжуся й підходжу до Кріса, який спантеличено дивиться на мене зі свого робочого місця.

— Вибач, Крісе, схоже, моєму вечору в бістро кінець, — тихо кажу я, важко зітхаючи. — Аллсон щойно доручив терміновий звіт, який я робитиму до самої ночі. Повечеряємо в якийсь інший раз.

— Без проблем, Вероніко, я все розумію, — співчутливо відповідає Кріс і хитає головою. — Тримайся. Цей бос — справжній монстр, коли починає вимагати дедлайни.

Я киваю, повертаюся за свій стіл, збираю всю волю в кулак і поринаю в цифри. Офіс навколо поступово пустіє, колеги один за одним розходяться на вихідні, а я залишаюся наодинці з монітором, що світиться в темряві, і стінами кабінету Ноя, за якими досі не гасне світло.