Розділ 3. На межі прірви

Минув лише місяць відтоді, як я вперше ступила на американську землю, а здається, ніби минула вічність. Я вже не та наївна дівчина, яка захоплено дивилася у вікно жовтого таксі. Тепер у моєму арсеналі — хронічне недосипання, тупий біль у ногах і той особливий вид сталевої стійкості, який з'являється у людини, котрій втрачати вже нічого.

З моїм характером довго працювати в обслуговуванні неможливо. Я ніколи не вміла посміхатися тим, хто вважає, що за купюру у п'ятдесят доларів може купувати мою людську гідність.

Усе закінчується п'ятничної ночі. Напідпитку відвідувач вирішує, що коротка розмова переростає в щось більше, і нахабно чіпляється до моєї руки прямо біля барної стійки. Замість того, щоб проковтнути це, як радять інші офіціантки, я з розмаху ставлю важкий піднос на стіл, різко висмикую руку і випалюю прямо йому в обличчя таку порцію крижаної, їдкої правди про його манери та інтелект, що навколо на мить затихає навіть музика. А коли він намагається схопити мене за передпліччя, мій лікоть летить йому прямо в живіт із такою силою, що він згинається навпіл.

Через годину власник бару виставляє мене за двері, кидаючи готівку за відпрацьовані години в обличчя:

— Мені тут бійці не потрібні! Забирайся!

Я стовбичу на нічному тротуарі з рюкзаком за плечима, стиснувши кулаки так, що нігті впиваються в долоні. Грошей на оренду немає. Роботи немає. План летить шкереберть.

Я ледь доплилася до нашого улюбленого столика в «The Rusty Tap» уже без фартуха офіціантки, розмазуючи сльози по серветці й відчуваючи себе повною невдахою. Я прилетіла в Чикаго за мрією, а натомість залишилася ні з чим. Мішель мовчки сіла поруч, налила мені міцного кавового лікеру і сказала:

— Ти все зробила правильно, Ніко. А той виродок заслуговував набагато гіршого. Ти ще покажеш цим самовпевненим типам, хто тут головний.

Ми міцно обійнялися, і я пішла.

У кімнаті підвальної квартири панує холодна темрява. Я відкриваю ноутбук, механічно прокручуючи стрічку вакансій уже просто за інерцією, знаючи, що на мене чекає глуха стіна. І раптом очі чіпляються за оголошення, від якого всередині все завмирає.

Велика корпорація шукає фінансового аналітика . Терміново. Вимоги: досвід роботи, профільна освіта, готовність до жорсткого графіку. Зарплата — утричі вища за все, на що я могла розраховувати.

У голові одразу спрацьовує тверезий голос: «Ти з глузду з'їхала? У тебе немає американського досвіду. Вони навіть не відкриють твоє резюме».

Але щось усередині — та сама вроджена впертість і злість на власний безлад — каже: «А чорт із ним». Я заповнюю форму, прикріплюю своє резюме і надсилаю його одним кліком, навіть не сподіваючись на диво.

Проте справжній удар приходить не від роботи, а звідти, де я колись шукала розради.

З Андрієм ми майже перестали спілкуватися. Його дзвінки стали рідкісними, короткими і якимись чужими. Він вічно зайнятий своїми справами, уникає відеозв'язку, посилаючись на втому, а на мої запитання відповідає крізь зуби.

Але остаточно все лусне під час нашої розмови. Я набираю його відеозв'язком увечері, сподіваючись хоч на трохи тепла. У нього вдома вже глибока ніч. Він відповідає неохоче, тримаючи телефон під дивним кутом, а на задньому плані за його спиною на секунду промайнуло чиєсь чуже відображення в дзеркалі та дзвінкий жіночий сміх. Коли я різко питаю: «Хто це в тебе?», він починає дратуватися, підвищує голос, звинувачує мене в параної й у тому, що я «вигадую проблеми за тисячі кілометрів», а потім просто обриває зв'язок.

Усередині все обростає липкою, гидкою пекучістю: там, за океаном, у нього вже хтось є. Він просто вичікує моменту, щоб зручно зіскочити з нашої історії, переклавши всю провину на мене.

Я дивлюся на темний екран телефона, відчуваючи, як під ногами розверзається земля. Я зовсім одна в цьому жорстокому місті.

А наступного ранку приходить електронний лист, який повністю змінює правила гри. Корпорація запрошує мене на співбесіду.