Глава 7.1

Глава 7

На рахунку у Девіда Джордана було три успішні спецоперації з визволення заручників, і він навіть не міг уявити, що зараз його спіткає невдача. Сидячи в темному підвалі, зв’язаний, поряд із викраденою дівчиною, яка то ридала, то лаялася так, як пристойній дівчині з родини Трентонів лаятися не годиться, він в думках прораховував усі варіанти. Охорону знищити фебеерівцям вдалося, так що тепер Лоуренс сидів на цій покинутій фермі сам, озброєний і все ще небезпечний, але на щастя – одинокий.

– Не нити, – різко кинув Девід дівчині, і вона гнівно зиркнула на нього своїми великими очима. Брудна і змучена, вона все ж здавалася принцесою, яка лише випадково потрапила в цей похмурий запліснявілий підвал.

Втім, так воно і було. Джоан Трентон навряд чи могла припустити, що з нею станеться біда – але з безтурботними і самовпевненими дітками зазвичай таке і трапляється.

– Я не нию, – крізь зуби відповіла Джоан, пильно розглядаючи свого сусіда по підвалу. – От тільки не розумію, чому операцію з мого порятунку довірили такому придурку, як ти! Я тут з усіх сил налагоджую контакт з козлом, який мене викрав, і намагаюся переконати його повернути мене батькам, бо в іншому випадку тато його в бетон закатає… а ти все псуєш! Лоуренс обіцяв віддати мене завтра! Розумієш? Він погодився на обмін!

От так, Девіде, вона ще й грубіянка. Нахабна і самовпевнена колючка. І з чого це вона взяла, що викрадачам можна вірити? Ще й наївна.

– Мої хлопці витягнуть нас, це все – випадковість, – пробурчав крізь зуби фебеерівець, намагаючись перетерти ремінь, яким був зв’язаний, дуже влучно тут опинився камінець у стіні, – в цій метушні його скрутили першим, що попалось, тільки цим можна було пояснити везіння. Ремінь був старим і, напевно, проблем з тим, щоб звільнитися, не буде.

Руки незабаром трохи затекли, але болю Девід майже не відчував, тільки мучило уражене самолюбство. Як же – думав, за успішно проведену операцію з порятунку спадкоємиці Трентонів отримає підвищення, а тепер... а тепер вибратися б і кулю не спіймати, і дівчину витягнути. Он як дивиться, з надією – попри всю свою злість, рада, що її намагалися звільнити, хоч і не надто вдало. І то вірно, сидіти в цьому жахливому підвалі такій фіфі в повній самоті не дуже приємно… та й удвох нічого доброго. Чорт, що за думки у нього? Надихався газами, які використовували під час атаки на дім?..

Усе, що було після того, як машини з агентами оточили занедбану ферму, де ховався злочинець, здавалося вкритим туманом. Швидке й стрімке затримання провалилось, коли Джордана, що кинувся уперед, скрутив один із охоронців — велетень-мексиканець під два метри з кривим шрамом на обличчі. Чому Девіда відразу не пристрілили, а всього лиш обеззброїли й відправили в підвал — незрозуміло. Значно простіше було б позбутися… Хоча, можливо, злочинцю просто потрібен був ще один заручник, і він не дуже розбирався, кого брати? Схопили першого, що підвернувся?..

Девід сам був винен — занадто впевнився у власній невразливості, занадто покладався на себе. Далі все відбувалося надто швидко — почалась перестрілка, під час якої були поранені кілька хлопців з ФБР і вбиті охоронці Лоренса… Той велетень загинув першим — також занадто повірив у свої сили. Але перед тим він встиг перемогти в короткій сутичці Девіда і кинути його, обеззброєного, в підвал, заваливши вхід чимось важким.

Джорданові було важко визнати власний непрофесіоналізм, але він чітко й ясно розумів — його погубила поспішність. І самовпевненість. Чортова, проклята самовпевненість. І не тільки його. Це був шанс для тієї заляканої дівчини опинитися на волі.

– Ви вже… витягли. І мене витягли. І себе заодно… — хмикнула Джоан з гірким сарказмом. — Якби ти, мачо, був такий крутий, ми б тут не сиділи… Я розумію, я не дурна, що якщо вже потрапила в таку ситуацію, то треба сидіти й не смикатись, але цей Джиммі, здається, псих. Або наркоман. Я одразу зрозуміла, що кричати, погрожувати або плакати при ньому — лише провокувати на агресію… На щастя, поки він мене… не чіпав. Навіть не вдарив жодного разу, хоча кілька разів я думала, що він не стримається… замахувався. І той велетень, цей мексиканець, так дивився, ніби… — Вона здригнулась, скривившись.

– Його вбили, якщо хочеш знати, цього мексиканця, – сказав Девід, кинувши на дівчину швидкий винуватий погляд. Вона права. У всьому. А він проколовся – так нерозумно проколовся! – Ти була без свідомості, коли наш старий спустився сюди. Казав, що його помічників застрелили. І пам'ятай – для агентів на першому місці твоє життя. Ти повинна вірити, що виберешся звідси. Він тебе годував, давав воду? Чому ти втратила свідомість?.. Від голоду?

– Один смердючий гамбургер і вода. Але і за це дякую. Я могла тут сидіти й без цього… Я, мабуть, злякалася, коли почали стріляти, – раз, і навколо темрява, а прокинулася, ти сидиш поруч… Як тебе звати, герою?

Від її глузливого тону стало зовсім погано. Ніби й не плакала вона зовсім недавно.

– Девід Джордан. Я з ФБР.

– Ну а моє ім'я, я думаю, тобі відомо, – зітхнула Джоан. – А знаєте, містер Джордан, удвох вже не так страшно. Хоч поговорити є з ким. Ну і хочеться вірити, що ти все-таки перетреш свій ремінь і мене розв'яжеш, набридло вже тут сидіти в одній позі, ніг майже не відчуваю...

І Девід продовжив перетирати ремінь – здається, зовсім скоро вийде впоратися з цим. Він поспішив і обдер шкіру на зап'ясті, але зціпив зуби і продовжив своє заняття.