Глава 5.5

— Ти сама не своя, треба заспокоїтись. Заспокоїтись і подумати… – Річард похмуро міряв кроками кімнату Джульєтт, постійно поглядаючи на двері, за якими Вільям залишив хлопців зі служби безпеки, яка завжди займалася охороною особняка. Не те щоб хлопець прагнув пограти в героя — він чудово усвідомлював, як це все небезпечно, — але розуміти, що з Джоан трапилося лихо, а вони сидять тут замкнені, як діти, виявилося не дуже приємно для його самолюбства.

Річард звик до вільного життя на ранчо, звик із раннього дитинства сам приймати рішення, і тому зараз йому здавалося, що все це неправильно.

— Це я винна, я винна, — повторювала Джульєтт і ледве стримувала сльози. Очі її блищали, обличчя зблідло. Вона сиділа на підвіконні, підтягнувши до себе коліна і обійнявши їх тонкими, як стебла пустельних трав, руками, і продовжувала шепотіти: – Я винна… Якби я не кинула її в тому клубі, якби я не фліртувала з її хлопцем… якби… я образила її, якби… знала це. Я повинна була якось інакше вчинити… не знаю, як… але мала відчути… Вона ж моя сестра…

Річард не знав, як заспокоїти Джульєтт. Вона зараз була така схожа на Джоан — навіть сиділа в тій самій позі, як та в бібліотеці, коли Річард зайшов поговорити. Сестри не усвідомлювали всієї міри своєї схожості, і справа тут не у вигляді. Вони обидві були дуже вразливі – просто кожна захищалася по-своєму. Капризна Джоан — випускаючи колючки, тендітна Джульєтт — ховаючись від усіх, закриваючись.

— Ти ж не знала, що все так вийде. — Річард не зміг мовчати. Тиша, що опустилася на плечі після того, як Джульєтт замовкла, тиснула, тремтіла й дзвеніла, погрожувала обсипатися гострими уламками й поранити. Тиша лякала. — Ти не повинна себе звинувачувати. І якщо розібратися – її провини набагато більше. Вона не мала тягнути тебе в цю авантюру! Якби я знав це раніше… Гаразд, байдуже. Що зроблено – те зроблено. Немає сенсу сумувати над минулим, треба розв’язувати проблеми, які зараз виникли. Просто якщо вона втекла, знаючи, скільки хвилювань доставить усім… Але ж це Джоан! Чи думає вона про когось, окрім себе?.. Сумніваюсь.

— Ви завжди сварилися, — гірко посміхнулася дівчина. – І ніколи не намагалися зрозуміти один одного… Але вона не така погана, як намагається здаватися. Усі її викрутаси – лише захисна реакція. Просто мало хто знає її так само добре, як я.

Річард після того, як вона знову замовкла, наблизився і сперся об стіну поруч із вікном, погладив Джульєтт по плечу, і долоню його ніби обпекло. Шкіра дівчини здавалася шовковистою, такою ніжною, і водночас – ніби оксамит. Джульєтт здригнулася і повернулася до нього, широко розплющивши очі. Здається, цей безневинний дотик у ній щось розбудив зараз.

Попри те, що відбувається, попри переживання і хвилювання, ці двоє були молоді і гарячі. І вони вже давно боялися подібних дотиків – їх бентежили іскри, що спалахували між ними. І зараз Джульєтт здалося, ніби по її шкірі пройшов грозовий розряд. Вона тонула в сірих очах Річарда, боялась відвести погляд і водночас розуміла, що не має права так дивитися на нього.

Він же її брат! Нехай і не кровний! Але брат!

А її сестра – невідомо де, невідомо з ким і невідомо коли повернеться! А вона, винна в її зникненні, замість придумати, як допомогти… тоне в сірих озерах штормових очей.

— Пробач. — Річард відступив, відсмикнувши руку так швидко, ніби його тарантул вкусив.

На мить Джульєтт навіть стало прикро, але вона розуміла, що все, що в ній спалахнуло в ці секунди, поки долоня Річарда лежала на її плечі, — неправильно. Та як вона взагалі могла припустити… Джульєтт відчула, що її щоки почервоніли. Вона мало не поцілувала свого кузена! Ще трохи — і обняла б його, торкнулася губами твердо стиснутих губ.

І їй цього хотілося. Ось що найстрашніше. Їй хотілося цього поцілунку. Внизу живота дивно і болісно потягло, губи пересохли, а серце забилося сильніше. Здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Як же соромно!.. Джульєтт стиснулася.

— Вибач, — хрипко повторив Річард, ледве знайшовши в собі сили відвести погляд. Він чудово зрозумів, що відчуває Джульєтт, — тому що відчував те саме. Заборонене. Хворе. Неможливе. І нічого не міг із цим зробити.

Але образити своїми почуттями дівчину не мав права. І тому дав собі зарок не лякати її, не бентежити. Оберігати, як завжди. Тільки оберігати та бути другом. Хоч би як важко це було.

— Я знаю, що робити. — Джульєтт змогла взяти себе в руки, навіть упоралася зі сльозами. — Потрібно знайти цього мерзотника — може, Джоан у нього?.. В поліції сказали, що біля її машини виявили слід чужого автомобіля, хто знає, чи не з Меттом вона помчала?

— Але навіщо вона кинула свою машину? — Річард нерозумно насупився. – Це нелогічно. І суперечить здоровому глузду. Адже Джоан так любила свій кадилак, пишалася ним... мені здається, вона не залишила б його за своєю волею.

— Значить, Метт її викрав! – загорілися очі Джульєт, і вона зістрибнула з підвіконня. — Точно! Він же розлютився після того, як не вдалося… ну, причепитись до мене… Загалом, у нього в той день не зрослося ні з Джоан, ні зі мною, і він вирішив помститися!.. Вистежив її та викрав!

— Тобі б романи писати з такою фантазією, — посміхнувся Річард, спостерігаючи за тим, як граційно потяглася Джульєтт, розминаючи м'язи, що затекли під час сидіння. Вона ніби навіть не усвідомлювала, як спокусливо зараз виглядає у вузьких джинсах і чорній майці, що оголює плечі і підкреслює груди, які відмінно сформувалися. А може, вона фліртувала та намагалася захопити його? Грайлива, гарна, вміє посміхатися так, що Річард забуваває про те, що перед ним – заборонена дівчина.