19. Теплова смерть логіки

До презентації залишалося менше сорока восьми годин. Олена сиділа у порожній аудиторії, яку їм дозволили зайняти для підготовки. На столі, поруч із ноутбуком, стояв робот Е-нуль, його датчики ледь помітно миготіли в темряві.
Олена сперлася спиною на стіну і повільно сповзла на підлогу. Її окуляри лежали поруч, очі пекли від утоми. Тиждень без сну та постійний тиск з боку кафедри зробили її схожою на натягнуту струну.
— Система дає збій на останньому етапі, — прошепотіла вона, закриваючи обличчя руками. — Ми не враховуємо ірраціональний спротив. Люди не поводяться так, як ми прорахували.
Андрій, який до цього лежав на парті в кінці аудиторії, підвівся. Він підійшов до неї і сів поруч прямо на підлогу.
— Олено, ти намагаєшся прорахувати страх, — тихо сказав він. Його голос у нічній тиші звучав незвично тепло. — Але страх не має коефіцієнта. Його можна лише... відчути.
Він обережно забрав у неї планшет із розрахунками і відклав його вбік.
— Досить на сьогодні. Твій мозок уже не обробляє інформацію, він її просто множить на нуль.
— Ми не можемо зупинитися, Андрію. Якщо презентація провалиться, декан виключить нас. Це буде кінець усього, що я будувала.
— Твоє життя не закінчиться через одну комісію, бо ти сильніша за будь-яку роботу, — Андрій нахилився до неї так близько, що вона відчула тепло його дихання. — Ти зараз просто знесилена, і це заважає тобі бачити головне.
Олена повернула голову до нього. Відстань між їхніми обличчями скоротилася до декількох сантиметрів. У напівтемряві аудиторії його очі здавалися бездонними. Весь її самоконтроль, усі "правила дистанції", які вона так ретельно вибудовувала, зараз здавалися паперовою перешкодою.
— Я не знаю, що робити, — зізналася вона, і це було найвідвертіше зізнання за весь час. — Моя логіка... вона не працює, коли ти поруч. Ти — найбільша помилка в моєму ідеальному світі.
— Тоді перестань мене вираховувати, — прошепотів Андрій.
Він простягнув руку і повільно, даючи їй час відсторонитися, заправив пасмо волосся їй за вухо. Олена не поворухнулася. Її дихання завмерло. Коли його пальці торкнулися її щоки, по тілу пройшла хвиля, яка остаточно вимкнула її аналітичний центр.
Андрій наблизився ще на міліметр.
— Це не парі, Олено. І це не частина проекту. Це просто ми.
Вона першою подолала останню відстань.
Поцілунок не був стриманим чи обережним. Це був вибух усього того, що вони пригнічували тижнями: напруги, суперництва та того дивного тяжіння, яке Олена так довго заперечувала. Вона відчула, як його руки міцно обхопили її, притягуючи до себе, і вона відповіла з тією ж відчайдушною жадобою.
У цей момент для неї перестали існувати Стипендія, Діма та Деканат. Було лише тепло його тіла і відчуття, що "дефект броні", про який він говорив, — це насправді її єдиний порятунок від холоду самотності.
Вони відсторонилися один від одного лише через кілька хвилин, важко дихаючи. Олена дивилася на нього, намагаючись знайти слова, але Андрій лише приклав палець до її губ.
— Не аналізуй це зараз, — усміхнувся він. — Просто запам'ятай.
Олена ледь помітно посміхнулася у відповідь. Вона відчула, як напруга, що сковувала її, зникла. Мозок раптом прояснився.
— Андрію... — вона глянула на екран ноутбука. — Я зрозуміла.
— Що саме? — він здивовано підняв брови.
— Ми шукали стабільність там, де її не може бути. Програма має адаптуватися до змін, як... як ми зараз. Вона має бути живою, а не застиглою.
Вона підсунула до себе клавіатуру і почала швидко вводити зміни. Тепер її пальці літали по клавішах із неймовірною швидкістю. Андрій спостерігав за нею з гордістю.
— Ну от, — пробурмотів він, знову вмощуючись поруч із нею. — Варто було лише трохи відволіктися від цифр, як ти видала геніальне рішення.
Робот Е-нуль на столі раптом тихо скрипнув і вивів на папері коротку фразу:
«Критична температура досягнута. Помилок не знайдено»
 ❤️ Ставте лайк, якщо чекали на цей момент так само сильно, як і герої!