2.Ультиматум декана та парі

Андрій вийшов із конференц-залу, де щойно влаштував паперову бурю, під гучні оплески та захоплені вигуки. Холодний, але приємний адреналін від виступу ще пульсував у його венах. Він прийняв кілька "п’ятірок" від однокурсників і навіть почухав за вухом затятого фаната. Для нього хаос був такою ж формою мистецтва, як і досконала формула. Це було його справжнє життя.
Але життя перестало бути хорошим, коли через п’ять хвилин на його телефон прийшло повідомлення, що прозвучало як останній дзвінок: "Терміново. Кабінет декана. Негайно. Не смій запізнюватися."
Декан Анатолій Сергійович Ковальчук, кремезний чоловік із сивою борідкою та поглядом, що пронизував наскрізь, не любив Андрія. Він любив порядок, фінансування та наукові звіти. Андрій був його постійним, непереборним головним болем.
— Ти знову тут, Андрію, — голос декана був низьким і напруженим. — Цього разу, я так розумію, ти вирішив не обмежуватися зривом лекції, а замахнувся на репутацію студентської ради?
Андрій розвалився на стільці, вдаючи невинність. Він знав, що його єдиний захист — це зухвала впевненість.
— Анатолію Сергійовичу, я просто проілюстрував Олені необхідність візуалізації даних. Її програма була занадто суха. Чи ми навчаємося, щоб ідеально виконувати інструкції, чи щоб мислити?
— Тисячі студентів мислять, дотримуючись регламенту! — Декан різко підвищив голос, і його пальці забарабанили по столу. — Ця "суха" програма, яку ти перетворив на смітник, мала принести нам грант. А ти приніс нам догани від ректорату! Твій інтелект — це не ліцензія на анархію.
Декан відсунув теку зі столу.
— Досить. Залікова комісія знову вимагає твого виключення. Вони втомилися від твоєї геніальності, яка межує з хуліганством. Це остаточно.
Андрій миттєво напружився. Його іронічна маска сповзла. Виключення означало б не лише кінець його студентським пригодам, а й неминучий початок "серйозної" роботи в сімейній фірмі, яка займалася нудним експортом металобрухту. Він краще викладатиме фізику в сільській школі, ніж піде туди.
— Що я маю зробити? — запитав він, змусивши себе звучати спокійно.
Декан нахилився вперед, його очі звузилися.
— Єдиний шанс, який я зміг тобі вибити. Міжнародна стипендіальна програма ім. Адамса. Потрібен не лише блискучий проект, а й бездоганна репутація. Ти геній, але твоя репутація... — він махнув рукою. — Це твоє слабке місце.
— І?
— І ти підеш до Олени Світанської. Вона — взірець. Вона має досвід, організацію та найголовніше, контроль. Ти будеш працювати під її наставництвом до кінця семестру. Вона буде оцінювати твій прогрес, твою дисципліну. Якщо вона дасть позитивну рекомендацію і твій проект пройде внутрішній відбір — ти залишаєшся. Якщо ні — ти вилітаєш. А тепер іди, бо ти вже змарнував мій час.
Андрій вийшов із кабінету декана. Олена. Її ім’я відбивалося у його свідомості як сигнал тривоги. Вона була живим втіленням правил, які він ненавидів. Це було покарання, гірше за виключення. Це була примусова дисципліна.
Він завернув за ріг і зіткнувся в коридорі зі своїм другом і головним академічним конкурентом — Дмитром. Діма, на відміну від Андрія, завжди був бездоганно одягнений. Його сорочка була ідеально випрасувана, а вираз обличчя відображав стриману перемогу.
— Що, знову догана? — Діма, усміхаючись, демонстративно поправив манжет. — Тобі пора звикнути, Андрію. У світі перемагає порядок, а не твоя театральщина. Я чув про твої літаки. Дуже "креативно".
Андрій намагався його ігнорувати, але не зміг. З Дімою вони змагалися з першого курсу, і Діма завжди вигравав завдяки своїй здатності дотримуватися інструкцій, чого Андрій ніколи не міг.
— Я не вилетів. Мені дали останній шанс. Стипендія Адамса.
Діма на мить втратив усмішку, але швидко повернув самовпевнений вираз.
— Я теж на неї подаю, ти знаєш. І я отримаю її. Ти не зможеш конкурувати зі мною. Тобі не вистачає... контролю.
Андрій подивився на Діму, і в його очах спалахнув небезпечний вогник. Азарт знову переміг страх. Втекти від виключення він міг, лише знищивши Діму в його власній грі.
— Знаєш що, Діма? Давай укладемо парі.
— Парі? Я не граю в твої дитячі ігри.
— Це не гра, це — наука, — Андрій нахилився до нього, знизивши голос до шепоту. — Я доведу тобі, що для успіху не обов'язково бути занудою. Декан відправив мене до Олени Світанської, щоб вона мене перевиховала. Я приймаю виклик. Але я змушу твою королеву контролю, до кінця семестру: порушити головне правило університету — те, за яке вона найбільше бореться, — і поцілувати мене публічно, без примусу, як частину емоційного пориву.
Діма спочатку здивовано підняв брову, а потім засміявся — голосно, цинічно, без радості.
— Ти і Олена? Ти скоріше змусиш декана танцювати на столі. Вона надто дисциплінована. Вона надто зосереджена на своїй меті, щоб звертати увагу на такий відволікаючий фактор, як ти.
— Ти боїшся?
— Я? Яка ставка?
— Якщо ти виграєш, ти отримуєш мій мотоцикл, і я забуваю про стипендію. Якщо я виграю... — Андрій посміхнувся своєю найнебезпечнішою посмішкою. — Ти маєш публічно визнати, що хаос ефективніший за порядок. І ти забуваєш про стипендію.
Діма кинув швидкий погляд на двері студентської ради, звідки вийшов Ігор. Він явно вагався, але спокуса перемоги над Андрієм була занадто велика.
— Звучить як угода, — Діма потиснув йому руку, і в його свідомості запрацювала формула: Олена + Дисципліна + Моє Втручання = Перемога.
Гра почалася. Андрій знав, що перший крок має бути зроблений негайно, поки Олена ще не охолола від його клоунади. Він мав з'явитися у студраді як зразковий, хоч і розгублений, студент. Його нова роль вимагала абсолютної акторської майстерності.

💭 Реакція читача
Хто, на вашу думку, першим зламається під час парі? Чи може Олена прийняти Андрія?
Підтримайте історію про академічні інтриги!
❤️ Ставте лайк та 📚 додайте книгу у свою бібліотеку!
 ✍️ Пишіть коментарі: Яке правило, на вашу думку, Олена порушить першим?