Межі території.

Мейв

Після того як мій новий план на тиждень був складений, я перевірила його ще раз.

Потім вдруге.

І лише переконавшись у відсутності найменшої шпарини, надіслала його Джуліану.

Чотири дні — на розробку концепції. Два — на програмну частину. Ще два — на хімічну складову. Далі — суворе тестування та коригування.

Це був не просто графік. Це була моя особиста страховка від Джуліана Вейна.

Наступного ранку я, як завжди, відчиняю двері кав’ярні рівно о 8:10.

Льюїс помічає мене ще від самого порогу:

— Доброго ранку.

На стійці вже чекає мій стаканчик. Я дивлюся на нього з щирою вдячністю:

— Ти вже й без слів знаєш, що я замовлю?

— Після стількох ранків поспіль? Було б дивно, якби не запам'ятав. — Він рухає каву ближче до мене. — Подумав, що вчора випадково затримав тебе, тому сьогодні дратувати не буду.

Я беру стаканчик. Він приємно гріє долоні.

— Дякую. І ти не затримав, усе в порядку.

Роблю ковток. Саме те, що потрібно для початку важкого дня.

І саме в цей момент над дверима голосно дзеленчить дзвіночок. Я автоматично повертаю голову й завмираю.

Джуліан. Звісно ж.

Він переступає поріг із таким виглядом, ніби це його власний заклад. Ковзаю поглядом по екрану телефона. 8:11. Неймовірно. Він помічає мене й одразу розпливається в посмішці:

— Доброго ранку, Мейв.

— Я була впевнена, що ти раніше дев’ятої взагалі не здатний розплющити очі.

— Приємно, що ти турбуєшся про мій сон.

Я фиркаю:

— Мені просто цікаво, яке аномальне явище змусило тебе піднятися з ліжка о такій зарані.

— Жодних аномалій, — він ліниво проходить повз мене до стійки. — Твій план.

Я здивовано повертаюся в його бік:

— Ти що, дійсно його прочитав?

— Навіть роздрукував.

— Ти жартуєш.

Він на мить обертається через плече:

— Можливо.

Я закочую очі, швидким рухом розраховуюся за каву й виходжу на вулицю.

За дверима мене миттєво обпікає холодний осінній вітер. Сьогодні стало помітно прохолодніше, ніж учора. Я щільніше загортаюся в кардиган, але тонка тканина майже не рятує від поривів. Роблю ще один швидкий ковток гарячого напою, намагаючись прогнати лихоманковий дрож.

— Ти завжди бігаєш так швидко?

Навіть не обертаюся. Цей голос я впізнаю з тисячі.

— Я не бігаю.

Джуліан наздоганяє мене в кілька довгих кроків:

— Ну, тоді просто кудись небезпечно поспішаєш.

— У мене немає часу на твої дурні жарти, Вейн.

— А на мене є?

Я зупиняюся як укопана й повільно повертаю до нього голову:

— На жаль.

Він усміхається своїм фірмовим, трохи зверхнім виразом:

— Значить, день ми вже розпочали абсолютно правильно.

Хлопець не відстає від мене ні на крок.

— Слухай, у мене є кілька зауважень до твого ідеального плану.

Я різко зупиняюся й повертаюся до нього:

— Що? Які ще зміни?

— Я розумію, що, крім науки, у тебе в житті більше нічого немає, але ти взагалі не врахувала мої тренування з лакросу.

Я зміряю його холодним поглядом:

— Мене це не обходить. Якщо тебе не буде поруч, я просто займатимуся проєктом сама.

— Але це парне завдання. Чому твої графіки важливіші за мої?

— Бо щоб бігати по полю, багато розуму не потрібно.

Він щиро сміється.

Я вже збираюся видати щось максимально різке, але чомусь раптом затримую погляд на його обличчі. Раніше я якось цього не помічала. У нього напрочуд чітка, скульптурна лінія щелепи. І, як не дивно, вона ідеально пасує його характеру — гострому, самовпевненому й абсолютно хаотичному. Темно-коричневі кучері безладно падають на лоб. Схоже, за таким волоссям потрібен особливий догляд, але Джуліан, здається, просто дозволяє йому жити власним життям.

Я швидко відводжу очі в бік. Зовнішність не має жодного значення.

— І що тут смішного?

— Та ти навіть пів години на нашому полі не витримаєш.

Я обурено звужую очі:

— Це ще чому?

— Бо ти... ну, зовсім не спортивна.

— Я не спортивна?! — Мій голос злітає на пів тону вище. — Та я найспортивніша з усіх, кого ти знаєш!

Брешу. Нахабно й не червоніючи. Останній раз я була в спортзалі місяців шість тому, а весь мій кардіонавантаження — це швидка ходьба між аудиторіями. Але Вейну про це знати зовсім не обов'язково.

Джуліан хитро примружується:

— Доведи.

— Що саме?

— Сьогодні о п'ятій. Як ти й розписала у своєму геніальному графіку.

Я вже відкриваю рот, щоб заперечити, але він перебиває:

— Тільки не в бібліотеці. — Він знову посміхається своєю дратуючою посмішкою. — На полі для лакросу.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Якщо переграєш мене, — кидає він виклик, — будемо жити за твоїм розкладом. До останньої коми.

Я хмурюся, відчуваючи пастку:

— А якщо переможеш ти?

— Тоді працюємо за моїм планом.

Я дивлюся на нього й подумки караю себе. Це безглуздо. Повністю й абсолютно. Я не можу на це погодитися. Особливо враховуючи, що мій останній спортивний рекорд — це донести важкі пакети з супермаркету до гуртожитку без зупинок на відпочинок.

Але відступити зараз — означає визнати поразку перед Вейном.

— Ти що, не віриш у свою супер-підготовку? — знову піддражнює він.

Я схрещую руки на грудях:

— Побачимо о п'ятій.

— Побачимо.

Він задоволено розвертається й прямує в бік головного корпусу. Я дивлюся йому вслід, переводячи подих, і через секунду рушаю за ним.

І саме в цей момент над кампусом лунає гучний, фатальний дзвінок на лекцію.

Я завмираю як укопана.

Дідько.

Я спізнилася. Вперше за весь час навчання в університеті.

І, звичайно ж, це сталося саме через Джуліана Вейна.

Я біжу до потрібної аудиторії.

Підбори гучно цокають по підлозі, сумка б'є по стегну, а я вже вкотре за сьогодні думаю, що Джуліан Вейн — найбільша перешкода в моєму розкладі.