Силабус дня

Мейв

Можливо, Джуліан не дратував би мене так сильно.

Якби не зіпсував мій проєкт на першому курсі.

Я досліджувала кінетику руйнування вітаміну С — те, як температура, світло та час зберігання впливають на його концентрацію у свіжовичавлених і пастеризованих соках. На це дослідження пішов цілий місяць: щоденні записи, точний контроль температури, порівняння зразків і перевірка результатів по п'ять разів.

А потім з'явився Джуліан Вейн.

Він прийшов прямо після матчу з лакросу, побачив на моєму лабораторному столі склянку із соком і вирішив, що хтось просто забув свій напій. І випив його. Мій експериментальний зразок. До останньої краплі.

Я досі пам’ятаю його ошелешене обличчя, коли він зрозумів, що зробив.

— О. Це був твій?

Так, Джуліане. Мій. Той, який я готувала три дні і який мав простояти ще сорок вісім годин. Зразок, результати якого я вже не встигала відтворити.

Зрештою проєкт я здала, але отримала нижчу оцінку, ніж планувала. І з того дня Джуліан Вейн міцно закріпився на першому місці в моєму списку людей, яких я воліла б більше ніколи не зустрічати.

Проблема лише в тому, що в університету на мене інші плани.

Я сиджу в кафетерії з Мерідіт, коли вона легенько штовхає мене ліктем.

— Планета викликає Мейв.

Я відриваю погляд від свого ідеально розміченого планера.

— Що?

— Я кажу: чому б тобі не дати шанс Джуліану? — Мерідіт спирається підборіддям на долоню. — Третій курс, Мейв. Скоро випуск. Можливо, ви взагалі більше ніколи не побачитеся.

— Ну і слава богу, — відрізаю я й тягнуся до чашки з кавою, але вчасно згадую про погляди подруги. — Вибач.

Вона фиркає зі сміху: — Нічого. Я вже звикла до твоїх метафор.

— Це вийшло автоматично.

— Саме тому я й називаю тебе «План».

Я закочую очі, але Мерідіт не відступає.

— Я серйозно. Спробуй хоча б раз у житті діяти не за графіком.

— Ні.

— Навіть на побаченнях? 

— Особливо на побаченнях.

Мерідіт лише посміхається, вирішивши не роздмухувати суперечку.

У цей момент мій погляд чіпляється за знайому постать. Алекс іде через кафетерій на ватяних ногах, наче кожен крок вимагає від неї неймовірних зусиль. Я звіряюся з годинником — диво, що вона взагалі спромоглася встати після нічної зміни.

Помітивши нас, Алекс навіть не запитує дозволу: вона просто мовчки плюхається на вільний стілець поруч і ронить голову на руки.

Я здивовано дивлюся на свою сусідку по кімнаті.

— Чому ти взагалі тут?

Алекс позіхає й протирає очі.

— Ти що, не чула?

— Ні.

Вона спирається ліктями на стіл і ліниво оглядає кафетерій.

— Приїжджає якийсь професор. Чи хтось із деканату. Не знаю. Словом, у кого найнижчий бал, тим дадуть додаткові проєкти.

Мерідіт, яка до цього мовчки слухала, наколює виделкою шматочок моркви.

— Цікаво.

— У тебе що, раптом прокинувся інтерес до науки? — фіркає Алекс.

— Ні. Просто цікаво, кого саме вони вирішать мучити цього разу.

Я ледь усміхаюся.

Алекс раптом тягнеться через стіл, бере мою пляшку з водою й випиває її практично залпом. Я мовчки спостерігаю за цим варварством.

— Взагалі-то це була моя вода.

Вона відставляє порожню пляшку на стіл.

— Взагалі-то мені пофіг. Мене сушить.

Я важко зітхаю. З Алекс немає сенсу сперечатися — це лише даремна витрата ресурсів.

Погляд автоматично ковзає на екран телефона. 12:10.

Я різко підводжуся зі стільця.

— Мені час.

Алекс навіть не підводить голови.

— О, ну звісно. Міс Пунктуальність.

— Або Міс План, — підхоплює Мерідіт із посмішкою.

— Дуже смішно, дівчата.

Я беру свій піднос і відносичу його до станції сортування сміття. Жодного безладу після себе.

Поправивши важкий ремінь сумки на плечі, я виходжу з гамірної зали кафетерію. Наступна пара — остання на сьогодні. Мій улюблений предмет: «Молекулярна та клітинна біологія».

Аудиторія розташована на першому поверсі, тому вже за хвилину я штовхаю масивні двері кабінету. Як і завжди, займаю першу парту по центру. Дістаю свій конспект. Відкриваю ручку з синім чорнилом. І нарешті дозволяю собі зробити спокійний, глибокий видих.

Остання пара. Потім три години в бібліотеці. Підготовка до завтрашнього тесту.

Усе рівно за планом.

Містер Ройланд заходить до аудиторії. На диво, цього разу він не один.

Поруч із ним крокує високий, статний чоловік у темному костюмі. Він виглядає стримано й серйозно, але зовсім не суворо. Таких людей зазвичай помічають одразу — вони володіють простором без зайвих слів.

Містер Ройланд кладе важку папку на стіл:

— Доброго дня, студенти. Хочу представити вам голову ради з виховної роботи — професора Віттмора.

Чоловік повільно й трохи стримано усміхається.

— Доброго дня.

І саме в цей момент двері аудиторії з гуркотом відчиняються.

Ну звісно.

Джуліан Вейн завалюється всередину разом зі своїм вічним супутником Ентоні Картером.

Я на секунду заплющую очі, стримуючи важке зітхання. Не можу повірити, що він знову запізнився.

Професор Віттмор повільно повертає голову в їхній бік, міряючи хлопців поглядом:

— А ви в нас хто?

Джуліан легко знизує плечима, ніби його запитали про погоду за вікном.

— Джуліан Вейн. А це Ентоні Картер.

Професор дивиться спочатку на одного, потім на іншого, і кутики його губ злегка піднімаються: — Чудово. Саме по вас я й прийшов.

Легка усмішка на обличчі Джуліана повільно тане.

— По нас?

— Саме так.

Віттмор робить кілька спокійних кроків назустріч хлопцям. Джуліан уже не виглядає таким безтурботним, як мить тому.

— Приємно, що ви завітали, — каже він, але в голосі вже не чути колишньої розслабленості.

— А ви, вибачте, хто?