Графік проти хаосу.

Мейв

Я відкриваю очі й дивлюся на стелю рівно п’ятнадцять секунд.

Не більше. Не менше. Це мій власний дофаміновий ритуал для м'якої адаптації ЦНС* до біологічного ранку.

Повільно підводжуся з ліжка, автоматично розправляючи простирадло ще до того, як мої нозі торкаються прохолодної лакованої підлоги.

І саме в цей момент двері нашої кімнати вриваються всередину з таким гучним тріском, ніби їх знесла не людина, а невеликий торнадо п'ятого рівня.

Алекс.

Вся проблема Алекс полягає в тому, що їй байдуже абсолютно на все. На закони фізики, на правила проживання в гуртожитку і особливо — на мій ранковий біоритм.

Вона перечіплюється через поріг, і її біляве волосся виглядає так, ніби вона щойно пережила зустріч із промисловим вентилятором. Але макіяж... макіяж, як завжди, тримається з незбагненною, майже хімічною бездоганністю. Чорні графічні стрілки гострі, як скальпель, вії густо вкриті вугільною тушшю, а бліді губи трохи виходять за природний контур завдяки матовій червоній помаді, яка робить їх і без того пухкі обриси гіперболізовано виразними.

З важким зітханням дівчина скидає шпильки на підборах — ті з гучним стукотом падають на підлогу, залишивши чорний слід на паркеті, — і падає обличчям у свій каос із ковдр.

Я дивлюся на електронний годинник на тумбочці. 07:42.

— Мені здається, ти сьогодні запізнишся, — кажу я, витягуючи зі шафи акуратно випрасувану сорочку.

Алекс навіть не ворушиться, лише муркає щось у подушку.

— Я не піду.

Я повертаюся до неї, зупинившись із застебнутим першим ґудзиком.

— Ти вже втретє пропускаєш лекцію з органічної хімії. Алекс, тебе просто відрахують до середини семестру.

Вона повільно повертає голова і піднімає на мене один блакитний, трохи каламутний від недосипу погляд.

— Боже, Мейв. Згадай біологію: я молода, приваблива й сексуально активна особистість. Я не повинна псувати свій рівень кортизолу й сидіти за підручниками цілими днями. Життя — це ентропія*, розслабся.

Я мовчки беру з тумбочки свій планер.

Важка чорна обкладинка з приємної на дотик екошкіри. Моя фортеця. Розклад на сьогодні: колірне кодування маркерами Faber-Castell, пари, лабораторна в STEM-центрі, рівно сорок п'ять хвилин на обід і три години на підготовку до підсумкового тесту. Усе розписано з точністю до хвилини, з урахуванням ймовірної затримки ліфта на двадцять секунд.

На відміну від деяких людей, чиє життя нагадує хаотичний рух броунівських частинок.

— Алекс, ти сьогодні взагалі збираєшся піднятися з ліжка?

Вона повільно повертає головою в подушках і дивиться на мене так, ніби я пропоную їй добровільно скласти іспит із квантової фізики.

— Я. Не. Піду.

Я завмираю з ручкою в руках.

— Що? Завтра ж коллоквіум!

— Не піду, — вона натягує ковдру на носик.

Я важко зітхаю, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати легке роздратування.

— Саме через такий підхід ти ледве здала минулу лабораторну з термодинаміки.

— Але здала ж, — глухо доноситься з-під ковдри.

— На C.

— Це все одно літера в дипломі, Мейв. Не F — і слава богу.

Я дивлюся на цей безформний згорток на ліжку кілька секунд. Іноді я справді не розумію, за якими критеріями алгоритми університетського поселення обирали нам кімнату. Це явно була системна помилка або чийсь дуже злий жарт: поєднати в трьох квадратних метрах абсолютний перфекціонізм і повний побутовий нігілізм.

Я із клацанням закриваю планер. Магнітна застібка звучить як фінальний акорд нашої дискусії.

— Знаєш що? Забудь.

— З величезною радістю, сонечко.

Я навіть не відповідаю. Просто беру м'який вафельний рушник, свою косметичку з чітко розсортованими засобами і прямую до ванної кімнати. Спілкуватися з Алекс до того, як у мій шлунок потрапить перша чашка міцної чорної кави без цукру — це абсолютно марна витрата теплової та нервової енергії.

А в мене сьогодні немає жодної зайвої хвилини.

Як, втім, і завжди.

Я заходжу до ванної кімнати.

На мені вже вдягнені мої улюблені чорні штани палаццо — висока посадка підкреслює талію, а широкі, випрасовані до ідеальної стрілки штанини м'яко спадають до самої підлоги, видовжуючи мій мініатюрний силует. Мені подобається цей контраст: вільний, майже невагомий силует штанів і чітка, сувора біла сорочка, яка ідеально сидить на мені. Жодної зайвої складки. Стримано. Акуратно. Саме так, як мені подобається.

Натискаю на важіль змішувача й чекаю кілька секунд, поки піде прохолодна вода. Набираю її в долоні й вмиваю обличчя, відчуваючи, як приємний холод миттєво змиває рештки сну й остаточно приводить до тями мій мозок. Витираю шкіру м'яким рушником, після чого береться до справи електрична зубна щітка. Рівно дві хвилини — по тридцять секунд на кожну квадранту ротової порожнини, як і рекомендує мій стоматолог. Змиваю м'ятну піну й повертаю щітку строго на її місце на скляній підставці.

Тепер волосся. Я швидко розчісую своє від природи хвилясте руде пасмо, яке щоранку намагається влаштувати бунт проти законів симетрії. Дістаю випрямляч й вирівнюю пасмо за пасмом, поки воно не стає ідеально гладким і не лягає на плечі важким шовком.

Потім беру олівець.

Маленькі чорні стрілки на сіро-зелених очах. Трохи туші. Крапля прозорого блиску на губи.

Готово.

Мінімум часу. Макіяж точно не головна справа мого дня.

Я ще раз критично оглядаю себе в дзеркалі, поправляю комір сорочки й виходжу з ванної.

Алекс уже спить.

Причому в такій незграбній та химерній позі, що з точки зору анатомії це здається майже неможливим. Вона згорнулася калачиком прямо поверх своєї ковдри, одна її туфля на запаморочливому підборі загрозливо звисає з края ліжка, а друга самотньо валяється посеред кімнати.

Я важко зітхаю, стримуючи імпульс підійти й скласти її взуття на полицю, і підхоплюю зі столу свій планер та рюкзак. Спілкуватися з Алекс до першої чашки кави — це абсолютно марна витрата моїх нейронів.