Пролог. Селеста

   Темрява має смак. Металевий. Холодний. Гіркий, як кров, яку ковтаєш не з власної волі. Я прокидаюся від різкого, пекучого вдиху — ніби хтось вирвав мене з чорної води. Світ затоплює світло, але воно болить. Болить так, що я мружуся, намагаючись збагнути, де я і що зі мною. Повітря пахне травами та ще чимось… густим, пряним, немов попелом після ритуалу. Я хочу підвестися, але тіло протестує: кожен м’яз тягне, ніби мене розривали зсередини. Пальці торкаються власної шкіри — холодної, липкої, вологі від поту. Або… від чогось іншого. 

— Спокійно, — каже голос збоку. Низький. Спокійний. Занадто врівноважений для того, щоб належати комусь із цього світу. Я різко повертаю голову — і бачу силует. Високий, стрункий, темні пасма волосся падають на плечі. На ньому чорний плащ, який поглинає світло, а очі… очі настільки блідо-сірі, що на мить здається: вони світяться. Граф Лукріан Вельдор. Той самий чоловік, з яким батько змусив мене заручитися. Той, про кого ходять чутки, ніби він побачив філософський камінь, пережив власну смерть і повернувся. Той, хто виглядає набагато років молодше свого реального віку. Він сидить біля мого ліжка, одна рука спирається на підлокітник крісла, друга — лежить на коліні. 

Він виглядає зібрано, ніби моє пробудження — це подія, яку він передбачив і до якої готувався. 

— Де я? — запитую. Голос слабкий, майже пошепки. 

— У фортечному крилі мого маєтку, — відповідає він спокійно. — У безпечному місці.

 Безпечному? У пам’яті зривається спалах. …тіні. Ті самі тіні, що тягнулися до мене з глибини вузької вулиці. Холодні пальці, що хапали за щиколотки. Шепіт, який проник під шкіру: “Знайду… знайду…” Я здригаюся, стискаю ковдру. Лукріан нахиляється трохи ближче, але не доторкається. 

— Ви втратили свідомість у мене на порозі, — каже він. — Прийшли вся у крові та попелі, але без жодної рани. Ви кричали щось про тіні. Мене трусить. 

— Вони були справжні… Я… Я бачила їх… вони намагалися втягнути мене… кудись… 

— Некромантичні тіні не виникають самі по собі, — зауважує Лукріан. Його голос твердий, але не гострий. — Хтось використав ваш слід. Ваше ім’я. Вашу кров. 

— Я не давала нікому… кров, — шепочу. Він дивиться на мене надто уважно. Наче намагається зчитати зіниці, серцебиття, сам подих. 

— Можливо, дали. Не знаючи про це. Я ковтаю гіркоту. Ні. Я знаю, хто це міг зробити. Моя шкіра вкривається сиротами, коли образ постає перед очима: Мертвенно-бліді пальці. Холодні очі, що не кліпають. Усмішка, яку можна переплутати з ритуальною маскою. Корвіан. Некромант, що з’являється, коли його не кличуть. Той, хто кілька місяців мовчки ходив за мною вулицями, з’являвся щоразу, коли я була одна. Він не торкався мене… але його погляд був дотиком. А ще… 

Другий. Той, чий сміх чути в снах. Той, чия магія пахне озоном і чорною зорею. Морґан. Темний маг, який одного разу зупинив мій час. Буквально. Зупинив усе навколо, щоб попросити мене «посидіти тихо і дати йому роздивитися мою ауру». Я здригаюся ще сильніше. 

— Їх двоє, — кажу тремтячим голосом. — Вони хочуть мене. Лукріан стиха перепитує: 

— Двоє? І в його погляді — щось нове. Ніби вогник інтересу, схований за крижаними стінами. 

— Корвіан, — шепочу. — Він не відпускає мене. Він каже, що моє тіло «відкриває двері в мертві світи». Граф піднімає брову. 

— Цікаво. 

— Це не цікаво! — зриваюся я. — Це жах. 

Його погляд опускається до моїх рук. Я лише зараз помічаю: на зап’ястях — темні плями, схожі на синці, але такі… рівні, наче символи. 

Лукріан легенько торкається моєї руки двома пальцями — не для тепла, а для перевірки. Його дотик холодний, але несподівано легкий. 

— Це слід ритуального захоплення, — каже він. — Некромант хотів прив’язати вашу життєву силу до себе. Але щось завадило. Або хтось.

 Морґан. 

Я не кажу його ім’я вголос. Лише опускаю погляд. Лукріан вдихає повільно, мовби все вже розклав по поличках. 

— Вам не можна повертатися додому, — каже він твердо. — Це було б смертельно. 

— А якщо я не залишуся? 

— Вас знайдуть. І в його голосі немає жодної тіні перебільшення. Я затискаю зуби. 

— То ви хочете… тримати мене тут? До весілля? 

Мені здається, він усміхається — але тільки в кутику ока, так тонко, що не впевнена, чи це не моя уява. 

— Тримати? Ні. — Він стає. Тінь падає на його обличчя. — Захищати — так. Але це різні речі. 

Його силует виростає над ліжком. Він дивиться на мене зверху вниз, але не як на власність. Радше… як на рівну, яка опинилася у пастці. 

— Ви моя наречена за угодою між нашими родами, — каже він. — Але я не маю наміру користуватися вашою слабкістю. Як тільки зможете стояти — будете вільно ходити маєтком. 

— А за його межами? 

— За його межами вам зараз не можна. Тиша стискає кімнату. 

— Чому… ви погодилися на цей шлюб? — питаю я тихо. Це питання гризло мене від дня заручин. — Ви не виглядаєте людиною, яка робить щось «з примусу». 

Він зупиняється біля вікна. Світло малює чіткий контур його профілю — різкий, красивий, небезпечний. Граф Лукріан виглядає як герой із легенд… чи злодій із хронік про алхіміків.