Розділ 19. Лист Софії Павлюк. Рстання спроба поянити непояснюване

"Єдиний спосіб щось дізнатися — це спробувати пояснити це іншим." 

Альберт Ейнштейн 

Якщо ви читаєте цей лист, значить, я таки вирішила довести цю справу до кінця.  Хоча чесно скажу: я не впевнена, що зараз пишу щось розумне.  Тому що всі мої чіткі наукові формули, всі логічні доводи та акуратно розкладені по поличках переконання офіційно зазнали краху.  

Я, Софія Павлюк, людина, яка довіряла лише фактам, статистиці та здоровому глузду, повинна визнати: іноді жодна формула не спрацьовує.  Бо якби все у житті підкорялося логіці, то я б ніколи не проводила цей експеримент.  Я б не сперечалася про любов на уроці хімії.  Я б не намагалася довести, що почуття – це лише хімічний процес.  І головне – я б ніколи не встряла в нескінченні дебати з людиною, яка мислить протилежно до мене, доводячи, що хаос – це не страшно. 

Та ось у чому іронія: він виявився правий.   

Я не знаю, як і коли це сталося.  Це могло бути в той момент, коли ми сперечалися про те, що крутіше – "Океан Ельзи" чи "Скрябін", і я зрозуміла, що готова віддати півцарства за те, щоб змусити його плакати під "Не питай".  Або коли він сказав, що Жадан – це не лише модно, а ще й геніально.  Або, можливо, коли я дивилася "Мої думки тихі" і раптом зловила себе на думці, що сміюся з тих самих моментів, що і він.  

Або, може, це сталося набагато раніше  .

У будь-якому випадку я хочу сказати ось що: життя не потребує формул. 

Я знаю, знаю.  Це звучить як жахливе порушення всіх моїх принципів.  Якби мене почула моя вчителька з фізики, вона б, напевно, здригнулася.  Але що я можу зробити? Я провела цей експеримент чесно.  Я піддавала кожне почуття аналізу, я перевіряла кожен сигнал мозку, я намагалася знайти чітку закономірність у всьому, що відбувалося зі мною.  Але правда в тому, що жодна теорія не може пояснити, чому серце починає битися швидше, коли ти чуєш знайомий голос. 

Якщо любов – це лише хімія, то чому тоді одна людина стає особливою, а тисячі інших залишаються просто перехожими? 

Чому є пісні, які раптом стають "нашими"? Чому одна випадкова розмова може змінити весь твій світогляд? Чому найкращі моменти – це не ті, що ти планував, а ті, що трапляються тоді, коли ти нарешті перестаєш все контролювати? 

Виходить, що Артем Лисенко таки виграв цей спір. 

Яке жахливе усвідомлення  .

Але ще жахливіше – це те, що мене це більше не дратує. 

Бо тепер я розумію: іноді найкраще, що ти можеш зробити – це дозволити собі просто відчувати. 

Весь цей рік я намагалася тримати все під контролем.  Я думала, що якщо я правильно виставлю всі змінні, то не помилюся.  Що якщо я буду все планувати, то уникну болю, непевності, хаосу.  Але ось що я дізналася: життя не працює за сценарієм.   

Жоден експеримент не може передбачити, коли ти зустрінеш людину, яка змусить тебе сперечатися, сміятися, шукати відповіді на питання, які ти навіть не хотіла ставити.  Жодна формула не може пояснити, чому ти починаєш цінувати моменти, яких ще рік тому навіть не помічала. 

Бо справжні історії не пишуться у лабораторіях.  Вони пишуться у довгих вечірніх розмовах.  У випадкових зустрічах.  У вуличних музикантах, що грають пісні, які ти пам’ятатимеш все життя.  У містах, де ти губишся, і в людях, яких не хочеш втрачати.

І тепер я розумію: не всі питання потребують відповідей. 

Не все можна пояснити.  

Іноді достатньо просто дозволити собі жити. 

Тож якщо ти стоїш перед вибором – зробити крок у невідоме чи залишитися у звичному світі, де все передбачувано, – зроби крок   .

Бо саме там, за межею комфорту, починаються справжні історії. 

З любов’ю (і трохи з сарказмом), 

Софія Павлюк.  

P.S.  Артеме Лисенко, якщо ти це читаєш – так, ти переміг.  Але не надто радій, бо у нас ще попереду багато суперечок.  І можливо, наступного разу виграю я.