Розділ 16

"And you’re running out of time, but still you try to save yourself.  You keep holding on to what you know."    

Linkin Park, "Somewhere I Belong" 

Софія не могла позбутися відчуття, що весь її світ останнім часом нагадував хиткий картковий будиночок, який от-от розвалиться від найменшого подиху вітру.  Вона завжди знала, як уникати емоцій, як будувати навколо себе непроникні стіни з логіки, як контролювати кожен свій крок, кожну реакцію, кожне рішення.  Але тепер усе, що раніше працювало бездоганно, раптом стало марним.  Вона більше не відчувала впевненості у власних аргументах, не могла чітко розрізнити, де закінчується експеримент і починається щось справжнє, не могла пояснити, чому її власне серце б’ється швидше щоразу, коли вона бачить Артема.  

Тому вона зробила єдине, що залишалося в її арсеналі захисту – відсторонилася. 

Наступного дня вона старанно уникала його, фокусуючись на навчанні, на своїх проєктах, на підготовці до олімпіад, на всьому, що могло допомогти їй забути про цей хаос.  Вона відповідала коротко, не давала йому шансів завести звичні словесні баталії, ігнорувала натяки від Каті та Назара, які тепер поводилися так, ніби чекали фіналу романтичної комедії, в якій вона сама грала головну роль.

– Отже, це твоя нова стратегія? – запитала Катя, коли вони сиділи у бібліотеці, завалені підручниками.  – Ти просто вдаєш, що нічого не змінилося?

– Бо нічого не змінилося.

Катя закотила очі.

– Ага, звісно.  Тому ти ходиш цілими днями така напружена, ніби ось-ось вибухнеш?

Софія важко зітхнула, відкладаючи ручку.

– Це просто… надлишок уваги.

– Ти ж розумієш, що це звучить, як абсолютна маячня?

– Катю.

– Софіє, ти сама вплуталася в цю історію.  Чому ти тепер робиш вигляд, що нічого не відбувається?

Софія не відповіла.  Вона і сама не знала.

Наступного дня після уроків вона планувала швидко піти додому, уникаючи будь-яких зустрічей, які могли б зруйнувати її тимчасову систему захисту.  Але, звісно, доля мала інші плани.

Щойно вона вийшла зі школи, як побачила Артема, що стояв біля воріт, ніби чекаючи саме її.

Вона навіть не встигла придумати відмовку, як він відштовхнувся від паркану і підійшов ближче, схрестивши руки на грудях.

– Ми поговоримо, чи ти і далі робитимеш вигляд, що я – це просто ілюзія?

Вона закотила очі.

– Артеме, в мене купа справ.

– О, ну звісно.  Графіки, таблиці, математичні розрахунки.  А в графіку "уникання власних емоцій" у тебе є вільне вікно?

Вона хотіла відповісти щось колюче, але зупинилася, коли він пильно подивився їй у очі. 

Вона знала цей погляд.  Це був той самий погляд, через який вона програла суперечку на уроці хімії.  Той самий погляд, який змушував її нервувати, якого вона не хотіла бачити, бо знала – він бачить більше, ніж вона хоче показати.

Він відступив на крок, запхавши руки в кишені.

– Добре.  Якщо ти справді думаєш, що це все нічого не значить – скажи мені це в очі.

Вона напружилася.

– Що?

– Просто скажи, що тобі байдуже.  Що ти нічого не відчуваєш.

Вона застигла.

Їй потрібно було всього одне слово.  Просто сказати "байдуже" – і все б залишилося на своїх місцях.  Вона б зберегла контроль, повернулася до свого старого життя, продовжила б експеримент, ніби нічого не сталося.

Але вона не змогла.

Він чекав.

Але вона не могла.

Бо це було брехнею.

І він це знав.

Вона не знала, скільки часу вони стояли так – мовчки, ніби кожен чекав, хто перший зламається.  Але щось у ній вже зрушило з місця.  Вона відчувала, що більше не може заперечувати очевидне.  Її контроль – ілюзія.  Її формули – марні.  Її переконання – хиткі.

І найгірше було те, що їй не хотілося це виправляти.

Вона більше не хотіла ховатися за графіками.  Не хотіла доводити свою правоту.  Не хотіла сперечатися.

Вона просто хотіла бути поруч із ним.

І саме це було найбільшим страхом у її житті.

Вона зробила крок назад, похитала головою, намагаючись зібрати себе докупи.

– Я… я не знаю.

Артем не виглядав переможцем.  Він не усміхався, не жартував, не святкував свою перемогу.  Він просто дивився на неї так, ніби розумів її краще, ніж вона розуміла саму себе.