Розділ 15

"I was dreaming when I wrote this, forgive me if it goes astray…"  

Prince, "1999" 

Софія Павлюк завжди пишалася тим, що вміє аналізувати ситуації без зайвих емоцій, без істерик, без драматичних жестів, які вона зазвичай зневажала у підліткових романах.  Вона була людиною науки, а не персонажем кіно, тому навіть коли хтось робив щось непередбачуване, вона мала план – логічний, раціональний, чіткий.  Але тепер, коли весь світ наче перевернувся догори дриґом, коли її власна система координат дала збій, вона не могла зрозуміти однієї простої речі: що, до біса, відбувається і як це все тепер розгрібати?

Усю ніч після цього театрального виступу Лисенка перед усім двором вона не могла заснути.  Вона лежала у своєму ліжку, дивилася у стелю і намагалася переконати себе, що все це – помилка, випадковість, абсурдний збіг обставин, що не має жодного значення.  Вона намагалася втиснути свої власні почуття у логічну схему, шукала раціональні пояснення для свого серцебиття, для сплутаних думок, для того, чому вона не може перестати прокручувати у голові кожен момент цієї сцени.  Бо що, якщо все це не просто жарт? Що, якщо він дійсно… хотів, щоб вона погодилася? Що, якщо цей його вираз обличчя – не тільки самовдоволення і гра, а щось більше? І що, якщо її відповідь… означала для нього більше, ніж вона готова була визнати? 

Вранці вона прокинулася, відчуваючи, що тепер її життя ділиться на "до" і "після".  До – коли вона мала чітке пояснення для всього, і після – коли жодне пояснення більше не працювало.  Вона звично зібралася до школи, намагаючись не думати про те, що її чекає, але навіть на сніданку, коли мама щось говорила про новини, її мозок постійно повертався до одного запитання: що буде сьогодні? 

Відповідь прийшла одразу, щойно вона зайшла у двір школи. 

Катя та Назар буквально чатували на неї біля входу.

– О, іменинниця прийшла! – зіронізував Назар, схрестивши руки на грудях і нахиляючи голову набік так, що Софія ледь стрималася, щоб не дати йому підзатильник.

– Так-так, давайте поаплодуємо Софії, яка нарешті зробила вибір століття! – Катя розвела руками, ніби вони щойно увійшли в залу, де мала початися церемонія нагородження. 

Софія закотила очі так сильно, що майже побачила свій мозок.

– Ви обоє – ідіоти. 

– Це ми вже знаємо, – кивнув Назар.  – Але, погодься, це ж була сцена. 

Катя схопила її за плечі, трясе її, як грушу.

– Софіє! Ти розумієш, що ти погодилася?!

Софія вирвалася, поправила светр, стиснула губи. 

– Це… це була імпульсивна відповідь. 

– Імпульсивна? – Назар скептично підняв брову.  – Ти серйозно? ТИ?!

Катя тисне на неї. 

– Давай, скажи чесно: ти просто хочеш перевірити свою теорію, чи тобі справді цікаво, що з цього вийде?  

Софія глибоко вдихає. 

– Це експеримент.  

– Ага, – киває Назар.  – І саме тому у тебе зараз такий вигляд, ніби ти або поб'єш нас, або втечеш кудись у гори, щоб сховатися в монастирі?

– Я… – вона намагається щось сказати, але розуміє, що не має відповіді.

Бо вперше у житті вона не знає, що відповісти.

Весь день вона уникала Артема.  Вона сиділа на уроках, намагалася не дивитися у його бік, робила вигляд, що нічого не змінилося, але щоразу, коли він ловив її погляд і посміхався… її мозок просто вимикався.

Найгірше було на біології. 

Вчителька ставить їм завдання попрацювати у парах.

– Лисенко, Павлюк, – кидає вона неуважно.  – Сьогодні ви працюєте разом.

Софія завмирає. 

Артем підсовує свою парту ближче.

– Ти ж знаєш, що ти не зможеш мене уникати вічно?

– Я тебе не уникаю, – тихо відповідає вона, стискаючи ручку.

Він сміється.

– О, звісно.  Це тому ти цілий день дивишся в зошит, ніби там написана відповідь на всі питання життя?

Вона напружується ще більше.

– Давай просто зробимо завдання. 

Але він не відступає.

– Софіє. 

Вона піднімає очі.

– Що? 

– Це ж не просто експеримент, правда?

Вона завмирає. 

Він дивиться прямо у її душу.