Розділ 13

"I don’t wanna miss a thing."

Aerosmith, "I Don’t Wanna Miss a Thing" 

Софія не знала, скільки секунд минуло відтоді, як він підняв цей клятий плакат, але здавалося, що пройшли цілі роки.  Шум навколо неї – гучний сміх, здивовані вигуки, заохочувальні крики, навіть чиїсь оплески – все це ніби заглушувалося її власними думками, що безладно билися в голові, немов розбурхана стихія, з якою вона не знала, як впоратися.  Вона повинна була діяти, сказати хоч щось, зупинити цей фестиваль абсурду, повернути контроль над ситуацією, бо ще трохи – і її впевненість остаточно розіб’ється об це безглузде шоу, яке Лисенко влаштував просто посеред шкільного двору.

Артем стояв перед нею, ніби артист на сцені, ніби він прекрасно розумів, що всі зараз дивляться на нього, але йому було байдуже.  Він не поспішав, не хвилювався, не намагався виправдовуватися.  Він просто чекав на відповідь.  Його очі були прикриті ледь помітною усмішкою – не такою, як зазвичай, не насмішкуватою, не хитрою, не такою, що дратувала її і змушувала стискати зуби.  Це була усмішка людини, яка не боїться.  І Софія вперше зрозуміла, що він дійсно не боїться.

Вона, навпаки, боялася.  Боялася, що якщо скаже щось невірне, то все зміниться.  Боялася, що всі ці місяці, які вона витратила на цей експеримент, перетворяться на щось зовсім інше.  Боялася, що її власні переконання розіб’ються просто зараз, перед усіма.

– Ну, – він знову заговорив, але цього разу не гучно, не для натовпу – для неї.  – Що скажеш, професорко?

Їй здавалося, що це питання залишиться між ними, що, можливо, він говорить досить тихо, щоб це не чулося всім, хто зібрався довкола.  Але натовп жадібно вловлював кожен звук, і це робило ситуацію ще гіршою.

Катя, яка стояла поруч, ледве приховувала своє захоплення.

– О Боже… Софіє, це найкраще, що я коли-небудь бачила!

– Це катастрофа, – прошипіла Софія у відповідь, не зводячи очей з Артема.

– Це твоє життя, яке нарешті стає схожим на кіно!

– Це не кіно, це якесь нещастя.

Назар, який завжди був тим, хто підливає масла у вогонь, весело всміхнувся:

– От тепер я розумію, чому ви так довго сперечалися.  Це ж було просто прикриття!

Софія відчула, що зараз її мозок просто розірветься.

Вона мала варіанти.  Вона могла розсміятися, сказати, що це просто жарт, що всі можуть розходитися, що у них немає підстав робити з цього сенсацію.  Вона могла обуритися, кинути у відповідь щось гостре, відчитати його за цей спектакль, зробити вигляд, що він її не зачепив.  Вона могла просто піти, як робила завжди, коли ситуація виходила з-під контролю.

Але цього разу вона розуміла, що жоден з цих варіантів не працює.

Бо що, якщо цей момент справді змінює все?

Що, якщо вона не хоче зробити вигляд, що нічого не сталося?

Що, якщо… вона теж не хоче тікати?

Вона зробила крок уперед, її погляд залишався зосередженим на Артемові, і тільки зараз вона зрозуміла, що всі в натовпі раптово стали тихими.  Всі чекали.  Всі.  Включно з ним.

– Ти думаєш, що можеш просто так взяти і зламати всі мої правила? – тихо запитала вона.

Він лише посміхнувся.

– А ти думаєш, що я не можу?

Це була гра.  Це була чергова їхня словесна дуель.  Але цього разу щось змінилося.

І Софія вперше в житті не хотіла вигравати.

Вона підняла підборіддя, ніби кидаючи йому виклик.

– Ти зробив цей жест для натовпу, Лисенко?

Він похитав головою.

– Ні, – його голос став м’якшим.  – Я зробив його для тебе.

І саме в цей момент щось у ній зламалося.

Щось, що вона так довго намагалася втримати.

Всі формули, всі рівняння, всі докази, які вона роками будувала, – усе розсипалося в один короткий момент.

І вона усміхнулася.

Це була не та усмішка, яку всі звикли бачити – не самовдоволена, не вперта, не та, яку вона зазвичай носила, коли сперечалася з ним.  Це була усмішка людини, яка вперше дозволила собі не думати про те, що буде далі.

– Добре, Лисенко, – вона зробила ще один крок вперед.  – Давай перевіримо, що це таке.

Він здивувався.  Його очі на секунду розширилися.  Він не чекав цього.

А потім – просто розсміявся.

Щиро.  Від душі.

І саме в цю мить Софія зрозуміла: вона більше не боїться.

Бо вона дозволила собі зробити крок назустріч чомусь справжньому.