Розділ 12

"Cause, baby, you're a firework.  Come on, show 'em what you're worth."

Katy Perry, "Firework"

Софія завжди вірила, що кожну проблему можна вирішити методом раціонального аналізу.  Якщо щось йде не так, треба зупинитися, зібрати всі доступні дані, оцінити ситуацію, знайти причину збою та розробити стратегію усунення неполадок.  Саме так вона підходила до всього в житті – до навчання, до змагань, до планування майбутнього.  Але з кожним днем вона все більше усвідомлювала, що людські почуття не підкоряються жодній з її схем, що логіка тут безсила, що чим більше вона намагається тримати ситуацію під контролем, тим більше вона вислизає з-під її пальців.  Вона не хотіла визнавати, що її гіпотеза дала тріщину, що всі її розрахунки не спрацювали, що експеримент, який мав підтвердити її правоту, перетворився на щось зовсім інше, неконтрольоване і абсолютно непередбачуване.

Проблема була в тому, що після всіх тих моментів, після всіх розмов, після всіх поглядів, які ставали занадто тривалими, після всіх суперечок, у яких вона щоразу втрачала позиції, вона вже не могла з упевненістю сказати, що почуття – це просто набір реакцій у мозку.  Бо якщо це лише хімія, то чому тоді вона відчувала цей дивний, ні з чим не зрівнянний сплеск енергії, коли він усміхався? Чому її розум заплутувався щоразу, коли він нахилявся ближче, ніби ненароком порушуючи межі її особистого простору? Чому її дратувало те, що всі навколо вже бачать те, чого вона сама не хотіла помічати? Вона повинна була тримати все під контролем, але проблема була в тому, що тепер контроль над ситуацією був у руках Артема Лисенка.

І ось коли вона думала, що ситуація не може стати ще більш абсурдною, він зробив щось, що остаточно вибило її з рівноваги.

Це був звичайний день.  Звичайний до того моменту, поки не настав час великої перерви.  Софія, як завжди, йшла коридором до класу, намагаючись ігнорувати цікаві погляди учнів, які досі обговорювали події минулого тижня, коли вона різко зупинилася, побачивши неможливе.

Посеред шкільного двору стояв Артем, а навколо нього зібрався натовп.

Катя, яка йшла поруч, різко вхопила її за руку.

– Ти це бачиш?

– Бачу.

– Це… це він зараз що, реально влаштовує виставу?!

– Схоже на те.

Перед Артемом стояла стара шкільна парта, на якій лежав якийсь зошит.  Він виглядав абсолютно спокійним, навіть трохи самовдоволеним, і саме це злякало Софію більше за все.

– Увага, увага, шановне панство! – голосно промовив він, піднявши руки.  – Я хочу звернутися до всіх, хто досі сумнівається в одній дуже важливій науковій істині!

Натовп загомонів.  Софія відчула, як її шлунок стискається від якогось дивного передчуття.

– Як ви знаєте, – продовжив він, – наша шановна професорка Павлюк стверджує, що кохання – це лише хімія, реакція, яка піддається логіці та аналізу.  Але! Ми з вами, як свідомі учні, які прагнуть до істини, маємо перевірити всі можливі теорії.  А отже, я офіційно оголошую… великий доказовий експеримент!

У натовпі пролунав вибух сміху та здивованих вигуків.

Софія зробила кілька швидких кроків уперед, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

– Що ти задумав, Лисенко?!

Він глянув на неї і… підморгнув.

– А ось і наша головна героїня! – урочисто виголосив він.  – Леді та джентльмени, я, Артем Лисенко, пропоную незаперечний доказ того, що любов – це більше, ніж просто наука!

Він зробив паузу, змусивши всіх затамувати подих.

А потім витягнув великий плакат, на якому червоними літерами було написано: "Софія Павлюк, давай зустрічатися?"

У той момент світ ніби зупинився.

Кілька секунд у дворі стояла гробова тиша.

А потім…

Увесь натовп просто вибухнув.

– ОМГ!!! – Катя схопила Софію за руку.  – Ти бачиш це?!

– Бачу! – Софія хотіла розвернутися і піти, але її ніби паралізувало.

Артем стояв перед нею, все ще з тією ж усмішкою, ніби це була просто звичайна буденна ситуація.

– Ну що, професорко? Я чекаю твого логічного аналізу.

Софія глибоко вдихнула, намагаючись впоратися з ураганом емоцій, що охопив її.

Вона могла відповісти.  Вона могла сказати щось дотепне, могла посміятися, могла перевести все це в жарт.  Але проблема була в тому, що їй не було смішно.

Її серце калатало так, що вона майже не чула власних думок.

Її руки тремтіли, хоча вона ніколи не була схильна до нервових зривів.

Її мозок просто відмовився працювати.

А найгірше було те, що вона знала – тепер уже точно не зможе уникнути відповіді.