Розділ 11

"And now nothing can take you away from me.  We've been down that road before, but that's over now.

Bon Jovi, "Always"

Софія ніколи не вірила у випадковості.  Вона завжди думала, що все в цьому світі підпорядковується певним законам, що будь-яке явище має логічне пояснення, що навіть людські емоції – це не більше ніж складна система хімічних реакцій, які можна виміряти, проаналізувати і розкласти на складові.  Але тепер, коли вона сиділа у своїй кімнаті, обклавшись підручниками, ноутбуком і листками з розрахунками, вона вперше відчула, що її власні аргументи більше не здаються їй такими переконливими.  Вона переглядала свої записи, дивилася на формули, що мали пояснити почуття, на графіки рівня дофаміну та серотоніну, які вона аналізувала, але в глибині душі розуміла – щось у цьому рівнянні не сходиться.

Проблема була не у формулі – проблема була в ній.  Вона більше не могла дивитися на цифри і вважати, що це все, що визначає людські емоції.  Бо що тоді визначає той факт, що кожного разу, коли вона зустрічається з поглядом Артема, її серце починає битись швидше? Що пояснює її дивну роздратованість, коли він жартує над нею, і ще дивніше відчуття, коли він на кілька секунд стає серйозним? Що це – гормони, рефлекси, просто звичайна реакція мозку на подразник? Вона намагалася це пояснити, але чим більше думала, тим більше розуміла, що не хоче отримати відповідь, бо боялася, що відповідь їй не сподобається.

Її внутрішні сумніви ще більше загострилися після того, як вона знову зіткнулася з Артемом у школі.  Вона не хотіла розмовляти з ним, не хотіла давати йому задоволення бачити, що вона все ще ображена після того, що сталося на хімії.  Але, звісно, він не міг просто так залишити її у спокої.

– О, Павлюк, – його голос пролунав занадто близько, і вона різко повернула голову, щоб побачити, як він спокійно спирається на шафку поруч.  – Як твоя наукова гордість? Все ще тримається чи вже почала хитатися?

– Моєму експерименту нічого не загрожує, – відповіла вона, намагаючись звучати холодно і стримано.

– Ой, та невже? – він посміхнувся, нахилившись трохи ближче.  – Бо, чесно кажучи, мені здається, що твоя теорія дала збій десь у момент, коли ти не змогла знайти нормальну відповідь на моє запитання.

– Ти нічого не довів, – відрізала вона, схрестивши руки на грудях.  – Ти просто зробив шоу перед усім класом.

– А ти просто намагалася зробити вигляд, що тобі це байдуже, – він хитро примружився.

– Бо мені справді байдуже, – сказала вона, але навіть сама почула, як неприродно прозвучали ці слова.

Він подивився на неї кілька секунд, а потім, раптом і абсолютно неочікувано, сказав:

– Гаразд.  Давай перевіримо це. 

Софія знерухоміла.

– Що?

– Якщо тобі справді байдуже, – Артем відступив на крок назад, жестом показуючи на коридор, – то доведи це.

– Як саме?

Він усміхнувся.

– Поцілуй мене.

Світ зупинився.

Ні, це був не той момент, коли людина перебільшує свої відчуття.  Світ справді зупинився.  Шум у коридорі ніби став далеким і глухим, всі розмови перетворилися на білий шум, і навіть її власні думки застигли у просторі, ніби її мозок просто відмовився працювати.

– Ти… ти здурів?! – голосно вигукнула вона, відчувши, як паніка починає підніматися десь у глибині її грудей.

– Абсолютно ні, – він знизав плечима.  – Просто хочу перевірити твою теорію.  Якщо почуття – це всього лиш хімія, і якщо між нами її немає, то тобі ж буде абсолютно все одно, правда?

– Це… це не так працює! – вона відчула, що її щоки починають палати.

– А як? – він схрестив руки на грудях.  – Поясни мені, Павлюк, бо, чесно кажучи, я вже заплутався.

Софія розуміла, що повинна сказати щось розумне, щось, що знову поставить його на місце, щось, що поверне їй контроль, якого вона так відчайдушно намагалася не втратити.  Але вона не могла.  Бо що, якщо він має рацію? Що, якщо вона справді боїться перевірити власну теорію? Що, якщо вона не хоче перевіряти її, бо боїться того, що може відчути?

– Забудь про це, – нарешті сказала вона і різко відвернулася, йдучи геть, поки її серце шалено калатало в грудях.

Але навіть коли вона вже відійшла на безпечну відстань, вона знала – цей момент не пройде без наслідків.

Бо навіть якщо вона сама собі цього не визнавала, її експеримент дав тріщину.

І тепер вона не знала, як це виправити.

Софія завжди вірила, що світ можна пояснити за допомогою формул, що кожна емоція має свою закономірність, що почуття – це лише біологія, яку можна розкласти на складові, проаналізувати і зробити правильні висновки.  Вона будувала навколо себе стіни з логіки, переконувала себе, що контроль – це ключ до успіху, що її рівняння бездоганні, що якщо вона триматиме все під контролем, то ніколи не помилиться, ніколи не відчує болю, ніколи не втратить ґрунт під ногами.  Але тепер, коли вона стояла посеред шкільного коридору, а її серце билося занадто швидко, коли її руки тремтіли, а в голові крутилися питання, на які вона не могла знайти відповіді, вона усвідомила жахливу істину: контроль – це ілюзія, яку вона так довго намагалася зберегти, але яка тепер розсипалася на дрібні шматочки прямо перед її очима.