Розділ 10

"Wish you were here." 

Pink Floyd, "Wish You Were Here"  

Софія ніколи не замислювалася, наскільки сильно наше дитинство формує нас.  Вона завжди думала, що люди стають такими, якими вони хочуть бути, що кожен сам обирає свою модель поведінки, що якщо ти достатньо розумний, ти можеш контролювати те, ким ти є.  Але тепер, коли все у її житті почало хитатися, коли її переконання вже не здавалися такими непохитними, коли вона більше не могла впевнено сказати, що не відчуває нічого до Артема, вона раптом зрозуміла: все, що вона знає про світ, вона колись десь почула.  Десь навчилася.  Хтось показав їй, як треба, а як – ні.

Її сім’я завжди була зразком логіки і порядку.  Її батьки працювали багато, завжди робили «правильний вибір», завжди діяли за правилами, завжди говорили, що головне – це освіта, розум, репутація, чіткі цілі.  Її мама завжди казала: "Життя – це шахова партія, Софіє.  Ти маєш думати на кілька ходів вперед." І Софія вірила в це, бо мама була для неї авторитетом, бо у мами завжди були правильні відповіді, бо у їхньому домі почуття ніколи не були важливішими за логіку.

Вона пригадала один вечір, коли їй було дванадцять.  Вона тоді готувалася до контрольної з математики, коли почула, як у сусідній кімнаті батьки сперечаються.  Це була не гучна сварка, не бурхливі емоції, а якась холодна, стримана суперечка двох людей, які давно звикли не підвищувати голос, бо знали, що аргументи сильніші за крики.  Вона не чула слів, але відчувала, як між ними зависла напруга – ніби невидима стіна, яка вже не розвалиться, бо її так довго будували.

Того вечора вона подумала: почуття роблять людей слабкими.  

Вона ніколи не бачила, щоб її батьки проявляли один до одного щось більше, ніж взаємну повагу.  Вони не трималися за руки на вулиці, не цілувалися при ній, не сміялися без причини.  Вони завжди говорили про справи, завжди обговорювали щось важливе, завжди були серйозними.  Вона не пам’ятала, щоб її мама коли-небудь дозволила собі заплакати, щоб її тато коли-небудь дозволив собі сказати щось імпульсивне, щось без обґрунтувань.  Вони не сварилися, але й не жили так, як у фільмах чи книгах.  І Софія виросла з переконанням, що так і має бути.

І ось тепер, коли вона сиділа в шкільному дворі після уроків, коли відчувала, як всередині неї зростає тривога через те, що вона не може контролювати власні емоції, вона вперше замислилася: а що, якщо вона все життя вчилася не тому? Що, якщо мама помилялася, і життя – це не шахова партія? Що, якщо люди не фігури, яких потрібно правильно розставити? Що, якщо почуття – це не слабкість, а навпаки, сила, яку вона ніколи не дозволяла собі мати?

Вона подумала про Артема.  Він жив інакше.  Він не планував кожен крок, не боявся імпульсивності, не приховував своїх емоцій, навіть коли вони здавалися нелогічними.  Він не будував стін, не відштовхував людей, не намагався розрахувати, які почуття вигідно мати, а які – ні.  І хоча вона хотіла вірити, що це робило його слабким, десь глибоко всередині вона знала: саме це і робило його сильним.

Вона не знала, як змінити свої переконання за один день.  Вона не знала, чи хоче цього.  Але вперше у житті вона відчула, що її стіна захиталася.  Що вона більше не впевнена, чи хоче бути такою, як її батьки.  Що, можливо, в житті має бути щось більше, ніж контроль.

І що, можливо, вона сама готова це дізнатися. 

***

У світі Софії Павлюк існували лише два види поразок: ті, яких можна було уникнути, і ті, яких можна було не помітити.  Перші вимагали  ретельного аналізу, щоб більше ніколи не повторювати помилок.  Другі – простої техніки ігнорування, яка дозволяла їй не витрачати час на переживання, а рухатися далі, ніби нічого не сталося.  Але проблема була в тому, що те, що відбулося на уроці хімії, не підпадало під жодну з цих категорій, бо воно було неможливим для заперечення і занадто болючим, щоб просто забути.

Софія завжди думала, що найгірше, що може статися в її житті – це неправильний розрахунок у рівнянні чи погана оцінка за контрольну.  Але цього разу її поразка не вимірювалася у балах чи відсотках – цього разу вона програла щось більше, ніж просто логічний спір.  Вона відчувала це в тому, як усі дивилися на неї під час перерви, як пошепки обговорювали те, що сталося, як навіть ті, хто ніколи не звертав на неї уваги, тепер зацікавлено спостерігали за кожним її кроком.

– Софіє, ти в порядку? – Катя з’явилася поруч, подаючи їй чашку капучино, яку, судячи з усього, принесла з автомату на першому поверсі.

– Я виглядаю так, ніби мені потрібен сеанс терапії? – глухо запитала Софія, беручи чашку і на автоматі роблячи ковток.

– Ну, скажімо так, – Катя злегка хитнула головою, – якби погляди могли вбивати, ти б уже давно випарувала Лисенка одним тільки своїм розлюченим виразом обличчя.

Софія важко зітхнула, відчуваючи, як всередині неї наростає змішане почуття злості, розгубленості і ще чогось, що вона не хотіла навіть аналізувати.

– Він це зробив навмисне, – сказала вона, стискаючи чашку.