Розділ 9

"I'm a loser, and I'm not what I appear to be."

The Beatles, "I'm a Loser"

Якщо життя Софії Павлюк досі нагадувало складну, але цілком логічну формулу, то тепер ця формула почала руйнуватися під натиском змінних, які вона ніяк не могла передбачити.  Усе, що вона так ретельно розраховувала, кожен аргумент, кожна цифра, кожен доведений факт – раптом почали хитатися, як будівля на поганому фундаменті, і що найгірше – все це відбувалося на очах у всіх.  У її житті ніколи не було місця для випадковостей, вона не дозволяла собі відступати від плану, і навіть якщо щось ішло не так, вона вміла швидко адаптуватися і контролювати ситуацію.  Але тепер вона стояла в самому центрі подій, які виходили з-під її контролю, і, мабуть, вперше в житті не знала, як на це реагувати.

Усе почалося невинно – ще вранці вона була впевнена, що цей день не принесе нічого особливого.  Вона звично пройшла шкільними коридорами, зустріла Катю, Назар і Лізу, обговорила нові дані щодо експерименту, переконалася, що все йде згідно з її планом – але це було лише ілюзією, тимчасовим затишшям перед бурею, яку вона ніяк не могла передбачити.  І якби хтось сказав їй, що все закінчиться скандалом прямо посеред уроку, що всі будуть свідками її найгіршого провалу, вона б лише посміялася і проігнорувала цю абсурдну ідею.  Але, як з’ясувалося, життя любить кидати виклики тим, хто надто впевнений у своїй непогрішності. 

Все сталося на уроці хімії – іронічно, що саме там, де вона почувалася найбільш комфортно, бо хімія завжди була її улюбленим предметом, єдиною наукою, яка піддавалася чітким законам, де не було місця для припущень і абстрактних понять.  Але цього разу навіть хімія не врятувала її.

Вони саме обговорювали тему взаємодії різних речовин, коли вчителька пані Орлова задала питання, на яке Софія зазвичай відповіла б без жодних проблем.  Але коли вона відкрила рот, щоб пояснити рівняння, її випередив Артем.

– А чи не здається вам, пані Орлово, що хімія – це не просто наука, а ще й найромантичніша річ у світі? – його голос прозвучав занадто голосно, і всі голови в класі синхронно повернулися до нього.

Пані Орлова, яка славилася своєю серйозністю і байдужістю до всього, що не стосувалося науки, лише підняла брову.

– І чому ви так вважаєте, пане Лисенко?

– Ну, ви тільки уявіть, – продовжив Артем, зручніше вмощуючись на стільці.  – Люди кажуть, що між ними є «хімія», що «їх тягне одне до одного», що «вони не можуть жити одне без одного», але ж насправді… це ж просто хімічні процеси, правда?

Софія відчула, як її серце зробило несподіваний стрибок.  Вона знала, що він веде до чогось, знала, що зараз буде щось непередбачуване, і її інстинкт самозбереження почав бити на сполох.

– Якщо говорити науково, – повільно відповіла пані Орлова, – то почуття справді пов’язані з виробленням певних речовин у мозку.

– Тобто, якщо я зараз скажу, що вся ця справа з коханням – просто набір реакцій, які можна розрахувати, то я матиму рацію?

Софія стиснула губи, бо зрозуміла, що це був пастка.

– Гіпотетично – так, – відповіла пані Орлова.

Артем хитро усміхнувся і повернувся до неї.

– О, тоді, може, наша шановна професорка Павлюк пояснить нам свою теорію?

У класі стало тихо.

Софія вперше у житті не знала, що робити.  Вона могла відповісти, могла повторити все, що вже говорила, але її серце билося надто швидко, її руки стиснули ручку так, що пальці побіліли, бо вона знала – його питання було пасткою, але не через те, що він хотів її осоромити, а через те, що він хотів змусити її визнати те, чого вона не хотіла визнавати.

– Любов – це просто хімія, – нарешті сказала вона, намагаючись, щоб її голос не видав жодних емоцій.

Артем нахилився ближче.

– Ти справді так думаєш?

І тут Софія зробила фатальну помилку.  Вона подивилася йому в очі.

І вона побачила сумнів.

Не насмішку, не бажання перемогти, а справжній, глибокий сумнів.

– Так, – відповіла вона, але її голос ледь чутно здригнувся.

Артем відкинувся на спинку стільця, а клас завмер, очікуючи продовження.

– Тобто ти вважаєш, що немає нічого більшого? Що це лише реакції, які можна спрогнозувати?

– Саме так, – сказала вона, але її голос вже не звучав так впевнено, як зазвичай.

І ось тоді він зробив щось жахливе, катастрофічне, незабутнє.

Він усміхнувся.

А потім, повільно і впевнено, піднявся з-за парти, подивився на неї, і прямо перед усім класом промовив:

– Тоді давай перевіримо це на практиці.

Клас вибухнув.

Сміх, вигуки, хтось аплодував, хтось просто не вірив своїм вухам.  Софія відчула, як її щоки горять, як весь її світ зміщується, бо це вже було не просто експериментом.  Це вже було особистим.