Розділ 7

"Don't stop believin', hold on to that feelin'."  

Journey, "Don't Stop Believin'"  

Софія завжди вірила, що помилки – це слабкість.  Не тому, що хтось їй це сказав, а тому, що вона сама навчилася цього ще у дитинстві, коли вперше зрозуміла, що помилятися означає розчаровувати когось.

Вона пам’ятала той день до найменших деталей.  Їй було сім років, і в школі проходила математична олімпіада.  Софія любила математику, любила розв’язувати задачі, любила бути першою, бо знала: якщо ти розумний, якщо ти добре справляєшся зі своїми обов’язками, то тебе цінують.  Вона сиділа над завданням, ручка швидко ковзала по паперу, мозок працював з точністю механізму, поки вона не дійшла до останнього прикладу.  В ньому була якась пастка, щось у ньому не сходилося, і хоча вона перевірила відповідь тричі, вона все одно написала неправильний варіант.

Коли результати оголосили на наступний день, її прізвище було не першим.  Вона не отримала грамоти.  Вчителька лише сухо сказала: "Можливо, наступного разу будеш уважнішою." Це була всього одна помилка, одна неправильна цифра, один малесенький прорахунок – але цього вистачило, щоб вона зрозуміла: люди запам’ятовують твої помилки більше, ніж твої досягнення.

Того вечора вона сиділа вдома за столом, перед нею лежали десятки розв’язаних прикладів, і вона знову і знову перевіряла себе, доводячи, що більше ніколи не зробить такої дурної помилки.  Вона поклялася собі, що відтепер контролюватиме все.  Що вона не дозволить собі програти, що її відповіді завжди будуть правильними.

Але чи можна прожити життя, не допускаючи жодної помилки?  

*** 

В дитинстві у Софії була мрія, про яку вона майже нікому не розповідала – вона хотіла танцювати. 

Не просто ходити на уроки фізкультури, не просто вміти рухатися в такт музиці, а справжньо танцювати – легко, вільно, забуваючи про все навколо.  Вона пам’ятала, як одного разу, коли їй було десять, вона побачила балетну студію через вікно спортивної школи, коли проходила повз із мамою.  Дівчата у білих пачках кружляли по залі, їхні рухи були граційними, вони ніби не відчували сили тяжіння.  Софія тоді подумала: я теж хочу так відчувати. 

Вона несміливо сказала про це мамі.  Вона очікувала підтримки, очікувала, що мама скаже: "Спробуй, це буде цікаво!" Але мама лише кинула швидкий погляд на годинник і зітхнула:

– Танці? Це ж несерйозно, Софіє.  Ти така розумна дівчинка.  Тобі треба щось перспективне.

Ці слова врізалися у пам’ять, як різкий поріз ножем.  Щось усередині неї тоді зменшилося, звузилося, ніби хтось непомітно закрив двері, які вели до частинки її справжнього "я".  Вона більше не говорила про танці.  Вона переконала себе, що це і справді було несерйозно.

Але кожного разу, коли вона бачила, як хтось танцює безтурботно, вільно, сміючись, не думаючи про правильність рухів, її серце стискалося.  Бо десь глибоко в душі вона все ще пам’ятала ту дівчинку, яка мріяла забути про контроль, просто рухатися під музику і не думати, чи це правильно.

Чи не тому тепер, коли вона бачила Артема – такого спонтанного, такого безтурботного, такого, який не боїться порушувати правила, – її так дратувало, що вона не може передбачити його наступний крок? Бо він був тим, ким вона ніколи не дозволяла собі бути.   

***  

Школа – це не просто місце, де викладають алгебру, історію чи хімію, це цілий окремий всесвіт із власними правилами, негласними законами і сотнями маленьких, але важливих подій, які для підлітків часто означають більше, ніж здається дорослим.  Це не просто будівля з коридорами й класами – це своєрідне поле бою, де кожен намагається знайти своє місце, де хтось прагне виділитися, а хтось – сховатися від зайвої уваги.  Тут є свої герої, свої антигерої, і, на жаль, ті, хто вважає, що можуть робити все, що їм заманеться, без наслідків.  Булери.  Завжди є ті, хто вважає себе головними у цій грі, ті, хто насолоджується тим, що може принижувати слабших, і ті, хто стоїть осторонь, боїться втрутитися або вважає, що це не його справа.

Софія Павлюк не належала до жодної з цих категорій.  Вона не була жертвою, не була спостерігачем і точно не була тією, хто мовчить, коли бачить несправедливість.  І саме тому, коли вона стала свідком сцени, що розгорталася у вузькому коридорі біля спортивної зали, вона навіть не замислилася над тим, чи варто втручатися.

Група хлопців, серед яких був Гринчук, стояла напівколом, перегородивши дорогу худорлявому хлопцю з дев’ятого класу, якого Софія знала лише візуально.  Його рюкзак був розстібнутий, і з нього висипалися зошити, а сам він явно намагався піти, але один із старших хлопців притис його до шафки так, що той навіть не міг рухатися.

– Ну що, геній, – насмішкувато протягнув Гринчук, перехоплюючи його за комір.  – Кажеш, що зможеш написати контрольну без проблем? А раптом ти все ж таки зробиш нам шпаргалки?

– Я… я не хочу мати з цим справу… – хлопець намагався говорити спокійно, але в його голосі було чітке тремтіння.

Гринчук хмикнув і ляснув його по плечу, ніби вони були старими друзями, хоча від цього дотику хлопець лише більше стиснувся.