Розділ 6

"Everybody's got a dark side.  Do you love me? Can you love mine?" 

Kelly Clarkson, "Dark Side" 

Софія завжди вважала, що світ має бути впорядкованим.  Не тому, що їй так подобалося, а тому, що вона змалку зрозуміла: хаос приносить біль, а порядок – безпеку.

Вона пригадала, як у п’ять років сиділа на кухні, спостерігаючи, як її мама, схилившись над телефоном, намагалася владнати якусь робочу проблему, поки тато, похапцем вдягаючись у передпокої, бурмотів щось про те, що знову запізнюється.  Того ранку вони обоє так поспішали, що ніхто не помітив, як її улюблений плюшевий ведмідь залишився на підлозі, біля порога.  Софія хотіла підняти його, але мама сказала: "Пізніше, зараз ніколи." Вона запам’ятала цей момент, бо саме того дня вони повернулися пізно, втомлені, і ніхто не згадав про ведмедика.  А наступного ранку вона знайшла його у брудному взутті, з відбитком татової підошви на м’якому животику.  Вперше у житті Софія відчула, що якщо не проконтролювати все заздалегідь, щось важливе може постраждати.

У школі це відчуття лише посилилося.  Коли їй було вісім, їхній клас готував виступ на День вчителя.  Вчителька роздала всім завдання, хтось мав вивчити вірш, хтось – намалювати плакат, а Софія відповідала за квіти для виступу.  Вона кілька днів готувала список, ретельно підбирала кольори, записувала, хто що принесе.  Але вранці, коли всі мали принести свої букети, кілька однокласників забули про завдання.  І поки інші розводили руками, казали "Ой, забули", Софія відчувала, як у неї всередині все стискається від злості.  Вона не могла зрозуміти: як можна не думати наперед? Як можна бути настільки безвідповідальними? І коли їхня класна керівниця розчаровано зітхнула, Софія твердо вирішила: вона ніколи не покладатиметься на інших.  Вона завжди плануватиме все сама.

Пізніше, у середній школі, це правило лише укріпилося.  Одного разу вона була у бабусі, коли пішов сильний літній дощ.  Її молодший двоюрідний брат Данилко, якому було шість, вибіг надвір, бо хотів "спіймати дощову веселку".  Софія, якій тоді було дванадцять, спробувала його зупинити, бо знала, що він може застудитися, що мокрий ґрунт слизький, що дощ – це хаос.  Вона стояла на порозі, склавши руки на грудях, і казала: "Завжди треба думати наперед, бо потім може бути погано." Але бабуся тоді сказала дивну фразу: "А що, якщо щось хороше станеться саме зараз, а ти це пропустиш, бо надто зайнята тим, що буде потім?" Софія не відповіла.  Вона не знала, що відповісти.  Бо вона ніколи не думала про це з такої точки зору.

Вона ніколи не дозволяла собі бути частиною хаосу, бо вірила, що лише той, хто все контролює, може почуватися в безпеці.  Але що, якщо її бабуся мала рацію? Що, якщо поки вона планує кожен свій крок, найкращі моменти життя проходять повз? 

***  

Якщо б хтось сказав Софії Павлюк, що вона добровільно витратить свій дорогоцінний час на вивчення особистого життя Артема Лисенка, вона б лише посміялася і проігнорувала цю безглузду думку, бо в її чітко структурованому світі не було місця для хаотичних імпульсів і непередбачуваних людей.  Але, схоже, доля мала свій власний, зовсім нелогічний сценарій, бо тепер вона стояла у коридорі школи, стискаючи в руках зошит з нотатками про експеримент, і намагалася зрозуміти, чому її цікавить минуле Лисенка більше, ніж воно мало б її цікавити.  Вона не хотіла визнавати, що за його постійною посмішкою, зухвалими жартами і зовнішньою безтурботністю приховується щось більше, що його поведінка – це не просто наслідок легковажності, а, можливо, добре продуманий захист від світу, в якому він не завжди почувався комфортно.

Звісно, вона могла би просто не думати про це, сфокусуватися на своїй теорії, продовжувати аналізувати гормональні зміни в закоханих і нарешті довести, що вона має рацію.  Але проблема була в тому, що з кожним днем вона все більше помічала дрібниці – як він інколи надто довго дивився на когось, ніби намагався щось розгадати; як його усмішка іноді здавалася штучною, ніби він носив її як щит; як він уникав розмов про минуле, завжди жартуючи, змінюючи тему, ніби боявся, що хтось побачить у ньому щось справжнє.  І саме це не давало їй спокою.

– Земля кличе професорку, – Артем клацнув пальцями перед її обличчям, і Софія ледь не підскочила на місці, виринаючи з думок.  Вона швидко перевела погляд на нього – той самий розслаблений вираз обличчя, нахабна усмішка, яку вона вже вивчила до найменших деталей.

– Я просто аналізувала дані, – швидко відповіла вона, ховаючи зошит у рюкзак, хоча в її нотатках не було нічого, що б могло зацікавити Лисенка.

– О, і що ж показав твій супернауковий аналіз? – він хитро нахилив голову, ніби йому справді було цікаво.

– Те, що ти – людина-хаос, яка існує виключно за рахунок випадкових збігів і дивного почуття гумору.

– Ага, і ти все ще хочеш вивести мою формулу?

– Я вже її вивела, – сказала Софія, схрестивши руки на грудях.  – Суцільний непередбачуваний алгоритм.

– Як романтично.

– Як дратівливо.

Артем розсміявся, відкинувши голову назад, і саме в цей момент до них підбіг Назар, захеканий, ніби він щойно пробіг марафон.