Розділ 5

"It's only teenage wasteland."  

The Who, "Baba O’Riley" 

Коли Софія Павлюк уявляла собі проведення наукових досліджень, вона мала перед очима акуратно впорядковані лабораторні столи, стерильні пробірки, точні вимірювання та методично зібрані дані.  Її уява малювала їй світ, де панує логіка, де кожен експеримент проводиться відповідно до затвердженого протоколу, а всі змінні ретельно контролюються.  Але коли справа доходила до реального життя, її уявлення про ідеальну наукову атмосферу розбивалося об сувору реальність, особливо коли поруч був Артем Лисенко, чия наукова методологія нагадувала швидше імпровізацію вуличного музиканта, ніж серйозний підхід до дослідження.  І ось саме через цю невідповідність їхніх світоглядів вони опинилися у вкрай сумнівній ситуації: вони повинні були знайти ідеальну пару для дослідження – і зробити це максимально непомітно, щоб не викликати підозр.

Школа була чудовим місцем для таких спостережень, адже тут, як у соціальній лабораторії, щодня відбувалися сотні маленьких драм, романтичних історій і абсолютно непередбачуваних ситуацій.  І якщо Софія воліла підійти до цього питання методично, розглядаючи кілька кандидатів, вивчаючи їхні стосунки, аналізуючи поведінку та визначаючи найкращу пару з наукової точки зору, то Артем запропонував… абсолютно протилежний підхід.

– Дивись, Павлюк, – почав він, зручно вмощуючись за останньою партою під час перерви.  – Вибирати піддослідних методом довгих спостережень – це вбивча нудьга.  Давай зробимо це швидко і просто.

Софія зітхнула, відчуваючи, що знову потрапила у якусь авантюру.

– Що ти маєш на увазі?

– Оголосимо кастинг.

Вона ошелешено подивилася на нього.

– Кастинг? Ти серйозно?

– Абсолютно, – кивнув Артем.  – От уяви: ми просто кажемо людям, що проводимо соціальний експеримент, і ті, кому це цікаво, самі зголошуються.

– Це несерйозно.

– А витрачати два тижні на спостереження – серйозно?

– Так.

– Професорко, ти не цінуєш ефективність.

Софія вже хотіла заперечити, коли до них підійшла Катя, яка, очевидно, підслухала останню частину їхньої розмови.

– Чекайте-чекайте, – вона сіла поряд, широко усміхаючись.  – Ви що, реально думаєте організувати конкурс для закоханих пар?

– Так, – задоволено відповів Артем.  – А потім ще дамо їм медалі й подарункові сертифікати на найкращі стосунки року.

Катя засміялася, а Софія закотила очі.

– Це експеримент, а не шоу талантів.

– О, я би подивилася таке шоу, – Назар, який саме проходив повз, зупинився й приєднався до компанії.  – "Хто найкраще цілується" або щось таке.

Софія схопилася за голову.

– Я вас усіх ненавиджу.

– От ідеально, – Артем підморгнув.  – Значить, ти точно ще не закохана.

Софія зробила глибокий вдих, щоб не вдарити його підручником з біології, і вирішила не реагувати на його жарти.

– Добре.  Якщо ми не будемо проводити "кастинг", як ти кажеш, то як тоді виберемо пару?

Катя замислилася, а потім раптово сказала:

– А що, як це будуть люди, які навіть не знають, що вони – пара?

Софія з подивом підняла голову.

– Що?

– Ну, тобто, – продовжила Катя, – що, як ми знайдемо двох людей, між якими є очевидна хімія, але вони самі цього ще не усвідомили?

Артем із захопленням вдарив долонею по столу.

– Це геніально! Уяви: двоє людей, які заперечують свої почуття, а ми доведемо їм, що вони закохані!

Софія закотила очі ще раз, але, на жаль, ця ідея починала їй подобатися.

– І кого ти пропонуєш?

Катя посміхнулася.

– Ліза й Олег.

Настала коротка тиша.  Софія задумалася.  Ліза – розумна, спокійна, завжди в центрі уваги, але без зайвого пафосу.  Олег – капітан шкільної команди з баскетболу, хлопець, який завжди здавався трохи відстороненим, але все ж мав свою харизму.  Вони справді останнім часом проводили багато часу разом, але чи справді між ними є щось більше?

Артем теж задумався.

– Ну, єдиний спосіб це дізнатися… – почав він.

– …це почати спостереження, – закінчила Софія.

І тут вона вперше помітила, що вони обидва говорять в унісон.

Її це чомусь збентежило.

Але вона миттєво відкинула це відчуття.

Вона мала місію.

І вона виграє.

Обов’язково виграє.

Якщо подумати, цей експеримент уже зараз виходив за межі звичайного дослідження, і Софія це прекрасно усвідомлювала, хоча й не хотіла собі зізнаватися.  Вона мала довести, що почуття – це лише біохімічний процес, що кохання піддається аналізу так само, як хімічна реакція або математичне рівняння, але з кожним новим кроком ця теорія починала виглядати менш переконливою.  Вона бачила, як її друзі з азартом обговорюють майбутній експеримент, як навіть Назар, який зазвичай не надто вникав у подібні речі, почав пропонувати власні ідеї, а Артем – її головний опонент – поводився так, ніби знав щось, чого не знала вона.  І найгірше було те, що ця впевненість його не дратувала її так, як мала би.  Вона більше не могла просто списати його слова на звичайний хаос, бо він щоразу змушував її реагувати, думати, аналізувати не лише наукові аспекти, а й свої власні почуття, що було абсолютно неприйнятно.  Вона повинна була тримати дистанцію, зберігати нейтралітет, бо наука не терпить емоцій.  Але чому тоді її серце прискорювало ритм щоразу, коли він нахилявся ближче і говорив щось із цією своєю хитрою посмішкою?