Розділ 2

"You can't always get what you want, but if you try sometimes, you just might find, you get what you need."  

The Rolling Stones, "You Can’t Always Get What You Want"

Коли Софія Павлюк уявляла десятий клас, вона малювала в голові чітку картину: структуровані навчальні плани, інтенсивна підготовка до олімпіад, стратегічний розподіл часу між предметами, рівномірний розподіл інтелектуального навантаження і, звісно ж, ніяких несподіванок, що вибивають її з колії.

Вона не врахувала Артема Лисенка.

Бо якщо її життя було чіткою, логічною формулою, то Артем був тією невідомою змінною, яка змушувала всю систему збиватися.

Але найгірше було навіть не це.

Найгірше – він цьому радів.

Перше, що Софія зрозуміла про Артема, – йому подобається дратувати її.

Це не було випадковістю.  Це не була просто риса характеру.  Це було його особисте хобі.

Він ставав її відображенням у дзеркалі, але перекошеним, неможливо хаотичним, повністю непередбачуваним.

Вона приходила до школи о 7:50 – він з’являвся рівно тоді, коли дзвоник лунав, і сідав за парту, навіть не встигнувши відкрити рюкзак.  Вона акуратно виписувала конспекти – він витягав зошит, розгортав його десь із середини і записував туди абсолютно випадкові фрази на кшталт "Формула щастя: каву залити в мозок" або "Люди – це просто сукупність атомів і неврозів".

Вона працювала на уроках, як швейцарський годинник, ігноруючи будь-які зовнішні подразники.

Але він був найгіршим подразником.

– Софіє, – шепотів він, коли вчителька пояснювала нову тему.

Вона не реагувала.

– Софіє, – повторював він через кілька хвилин, нахиляючись ближче.

Вона навіть не моргала.

– Павлюк, – його голос звучав так, ніби він ось-ось скаже щось неймовірно важливе.

Вона стискала ручку в руці і, не відводячи очей від зошита, відповідала:

– Я тебе ігнорую.

– Ой, ну тоді мені доведеться говорити ще голосніше.

І він, звісно, говорив.

І ось так минали їхні перші дні в одному класі.

Він створював хаос.

Вона намагалася зберегти рівновагу.

Це була війна двох світів.

Катя та Назар спостерігали за цим усім із нездоровим інтересом.

– Це захопливо, – заявила Катя якось під час перерви, спостерігаючи, як Артем за секунду до уроку вилітає з коридору, застібаючи рюкзак на бігу.

– Що саме? – підозріло перепитала Софія.

– Як ти намагаєшся не вбити його.

– Я не намагаюся, – сухо відповіла вона.  – Я просто ще не знайшла спосіб зробити це так, щоб мене не спіймали.

Катя розсміялася, а Назар додав:

– Зате тобі не нудно.

Софія хмикнула.

– Мені ніколи не було нудно.

– Ага, – Катя схрестила руки.  – Бо твоє життя – це безперервний екшн у вигляді рівнянь і наукових статей.

– Ти просто заздриш моєму чудовому розкладу, – сказала Софія, відкриваючи зошит із хімії.

– О, я мрію мати такий самий розклад, – саркастично відповіла Катя.  – 18:00 – вивчення біології.  19:00 – написання конспекту.  20:00 – читання наукових статей.  21:00 – аналіз написаного.

Назар додав:

– Не забудь пункт "21:30 – згадати, що життя існує і за межами формул".

– Ви обоє нестерпні, – буркнула Софія, закриваючи зошит.

Але всередині неї щось дивно ворушилося.

Бо що, як вони праві?

Що, як… Артем має рацію?

Ні, це неможливо.

Її життя завжди працювало за планом.

І жоден хлопець, навіть якщо він неймовірно харизматичний і нестерпно дратівливий, не змінить цього.

Але світ, здається, думав інакше.

Наступного дня, коли вони вийшли після уроків, Софія, Катя та Назар прямували до кав’ярні, коли раптом до них приєднався Артем.

– О, ну ідеально, – сказала Софія, закочуючи очі.  – Лисенко, ми сьогодні не ведемо курс терапії для тих, хто не знає, що таке дисципліна.

– Це ти так красиво мене кудись кличеш? – усміхнувся він.

Катя штовхнула Софію в бік.

– Та дозволь хлопцеві хоч раз випити кави в нормальному товаристві.

– Я б сказав, що товариство тут далеко не нормальне, – додав Назар.

Вони сіли за столик, зробили замовлення, і розмова якось плавно перейшла до обговорення навчання.