Глава 95

Стелла не поспішала відповідати.

Подивилася на Артура.
Довше, ніж треба.

— Якщо я залишусь… — тихо сказала вона, — ти перестанеш жити «через систему»?

Пауза.

— Без перевірок.
Без спроб довести, що ти сильніший за неї.

Артур не відвів погляду.

— Я вже довів, — спокійно.

Крок ближче.

— Тепер хочу інше.

— Що?

Ледь.

— Жити так, щоб не треба було нічого ламати.

Тиша.

Стелла видихнула.

І вперше — без захисту.

— Тоді покажи мені місце, де це можливо.

Артур ледь усміхнувся.

— Поїхали.

Сутінки вже опускались, коли вони піднялись до обсерваторії.

Монументальна будівля університету.

Світлий камінь.
Високі колони.
Сходи, що ведуть вгору, ніби до чогось більшого, ніж просто дах.

Купол — темний, гладкий, майже безшовний — повільно розкривався над ними.

Без скрипу.
Без зусиль.

Точно.
Як має бути.

Всередині — простір.

Чистий.
Глибокий.

Сучасний телескоп, холодний метал, точні лінії.

І тиша.

Не порожня.

Зібрана.

Наче тут роками дивились в одне й те саме питання.

Артур затримав погляд на телескопі — новому, точному — і раптом зрозумів: батько таки вклався сюди, мовчки, як умів — не словами, а можливістю.

Він зупинився.

Погляд піднявся вгору.

— Я мав бути тут, — сказав Артур.

Спокійно.

Без жалю.

Як факт.

Стелла стала поруч.

Не перебиваючи.

— А тепер? — тихо.

Він дивився на небо, яке відкривалось над куполом.

Справжнє.
Несиметричне.
Живе.

Без ідеальності.

— Тепер я прийшов, — відповів він.

І це вже не звучало як «запізнився».

Це звучало як —

вибрав.

Небо вже розгорталось.

Глибоке.

Зірки з’являлися поступово.

Не по алгоритму.

По-справжньому.

— Пам’ятаєш ту планету? — тихо спитала Стелла.

— Яку ти мені показувала?

— Яку ти сам «добудував», — виправила вона.

Артур кивнув.

— Там усе було занадто правильно.

Пауза.

— А тут?

Стелла подивилася вгору.

— Тут… цікавіше.

Телефон у Артура завібрував.

Різко.

Несподівано.

Він дістав.

Екран засвітився.

Повідомлення.

Номер — пустий.
Без підпису.
Без історії.
Наче його ніколи не існувало.

Текст:

«Ти завжди можеш стати мною.
Але нарешті став собою.»

Артур завмер.

Довго дивився на екран.

Стелла нахилилася ближче.

Прочитала.

І тихо хмикнула.

— Ну звісно.

Погляд на нього.

— Навіть не попрощався нормально.

Артур ледь усміхнувся.

— Квазі.

Стелла кивнула.

— Він завжди любив драматичні виходи.

Тиша стала м’якшою.

І ближчою.

Артур повільно опустив телефон.

І взяв її за руку.

Без поспіху.

Наче перевіряв — чи це реально.

Тепло.

Справжнє.

Вона не відсмикнула.

Лише трохи знітилася.

Ледь.

— Я зробив свій вибір, — сказав Артур.

Без пафосу.

Просто.

Стелла подивилась на нього.

І цього разу — не відвернулась.

— Я бачу.

Тихо.

Він нахилився ближче.

Пауза.

Коротка.

І цього разу —

вона не втекла.

Поцілунок був не різким.

Не «нарешті».

А… точним.

Як відповідь, яка давно чекала.

І раптом десь позаду —

скрип.

Двері обсерваторії самі прочинилися.

Ледь.

І на порозі з’явилась маленька кудлата собачка.

З великими темними очима.

Знайомими.

Занадто.

Вона подивилась на них.

Нахилила голову.

— Серйозно?.. — тихо сказала Стелла.

І ледь засміялася.

Зсередини почувся невдоволений голос:

— Та куди ти знову полізла?!
— От же ж…

Кроки.

Ближче.

Артур і Стелла переглянулись.

Без слів.

І одночасно —

посміхнулися.

— Біжимо? — пошепки.

— Очевидно, — так само.

Вони вийшли з обсерваторії разом.

За руку.

Собачка — за ними.

Наче так і мало бути.

Місто вже світилось.

Ніч була теплою.

І вперше —

не загрозливою.

— Вона тобі нікого не нагадує? — спитав Артур, коли вони підійшли до машини.

Стелла подивилася на собачку.

Та вже стояла поруч.

— Нагадує, — тихо відповіла.

Пауза.

І усмішка:

— Ренні.

Артур кивнув.

— Тоді так і назвемо.

Він підвіз її до будинку.

Висотка.
Світло у вікнах.
Живе.

Стелла вийшла.

Собачка — на руках.

Затрималася.

Подивилась на нього.

— Ти ж напишеш? — тихо спитав Артур.

— Вже пишу.

Він усміхнувся.

Вона розвернулась.

Пішла до під’їзду.

Не озираючись.

Але вже не зникаючи.

Артур стояв ще секунду.

Потім пішов до машини.

Дістав телефон.

Екран засвітився.

Нове повідомлення.

Від неї.

Без імені.

Тільки номер.

Текст:

«04:17
Не проспи наступний виток.»

Артур усміхнувся.

Швидко набрав:

«Тепер не просплю.
Бо знаю, куди прокидатись.»

Пауза.

І додав контакт.

Ім’я:

Стелла.

І в ту ж секунду —

екран ледь смикнувся.

Ще одне повідомлення.

«Тато»

Артур завмер.

Відкрив.

Коротко.

Просто:

«Сину, ти сьогодні звучиш інакше.
Це добре.
Бережи це.»

Тиша.

Але тепла.

Жива.

Артур повільно видихнув.

Підняв очі.