Глава 92

Подвір’я було тихим.

День уже тримався впевнено.
Світло — тепле, нерівне.

Артур стояв біля воріт санаторію.
Ренд щось казав поруч.

Про доступи.
Про те, що «далі складніше».

Артур слухав.
Але не зовсім.

Щось… зсунулось.

Ледь.

Звук.

Десь збоку.

Кроки.

Звичайні.

Але…

з паузою.

Неправильною.

Наче людина зробила зайвий напівкрок.

І світ не встиг його «поглинути».

Артур завмер.

Погляд повільно змістився.

Повз них проходила дівчина.

Нічого особливого.

Світла куртка.
Зібране волосся.
Погляд — у телефон.

Вона пройшла повз.

Навіть не глянувши.

Артур не обернувся одразу.

Серце трохи пришвидшилось.

Не страх.

Впізнавання.

— Ти чув? — спитав Ренд.

— Що? — автоматично.

— Я кажу, якщо ми підемо через старий вузол…

Артур не відповів.

Бо в цей момент —

відчув.

Запах.

Ледь.

Яблуко.

Тепле.
З травою.

Нелогічно.

Не тут.

Він різко обернувся.

Дівчина вже була за кілька метрів.

Йшла далі.

Спокійно.

Звичайно.

Але…

рука.

Вона провела пальцями по поручню.

Легко.

Ковзнула.

І на секунду —

затримала.

Наче відчула щось.

Або когось.

Артур зробив крок.

Ще один.

Ренд щось сказав за спиною.

Неважливо.

— Гей.

Не голосно.

Але достатньо.

Дівчина зупинилась.

Повільно обернулась.

Погляд.

Звичайний.

Занадто звичайний.

— Так?

Ніякого впізнавання.

Ніякої реакції.

Чужа.

Повністю.

Артур дивився кілька секунд.

Шукав.

Хоч щось.

Мікрорух.
Збій.
Ту саму… паузу.

Нічого.

— Вибачте, — сказав він нарешті.

— Я переплутав.

Вона ледь кивнула.

І пішла далі.

Не озираючись.

Тиша повернулась.

Але вже інша.

Артур стояв.

Не рухаючись.

І тоді —

ледь помітно —

усміхнувся.

Кутиком губ.

— Ні.

Тихо.

— Не переплутав.

Ренд підійшов ближче.

— Що це було?

Артур не одразу відповів.

Дивився туди, де вона зникла.

— Вона не ховається.

Пауза.

— Вона тестує.

Ренд насупився.

— Ти впевнений?

Артур видихнув.

Спокійно.

— Це її почерк.

Коротко.

— Вона поруч.

Пауза.

І тихіше:

— І не дасться просто так.

Ренд склав руки.

— Тобто тепер у нас ще один «вузол»?

Артур похитав головою.

— Ні.

Погляд став гострішим.

Живішим.

— Це не вузол.

Пауза.

— Це людина.

— Вона, — тихо сказав Артур.

Ренд не посміхнувся.

Навпаки — зібрався.

— Серйозно?

Артур кивнув.

— І що тепер?

— Тепер…

ледь помітна усмішка,

— цікавіше.

І простягнув телефон.

— Це те, що я знайшов.

Ренд глянув.

Закритий тред.
Напівмертвий.
Але не пустий.

Брова ледь смикнулась.

— Мило.

— Хтось дуже не хотів, щоб це знайшли.

— Але не закінчив, — спокійно сказав Артур.

Ренд хмикнув.

— Або залишив як пастку.

Погляд на Артура.

— Я подивлюсь.

Артур кивнув.

Цього вистачило.

— Я вже думав, ти — глюк, — кинув Ренд.

— Був, — відповів Артур. — У твоїй системі.

Пауза.

Ренд криво усміхнувся:

— А ти… у моїй.

— Значить, квити.

— Не зовсім, — спокійно сказав Ренд. — Я ще не закрив цей файл.

Погляд знову на телефон.

— А я не люблю незавершене.

Коротка пауза.

Без зайвого.

Все вже було сказано.

— Я в палату, — сказав Артур.

— Я — в машину, — відповів Ренд.

І додав:

— Не помри без мене.

Артур ледь усміхнувся.

— Постараюсь.

Вони розійшлись.

Ренд — до авто.
Вже в процесі.

Артур — всередину.

Туди,

де чекало

найважливіше.

А десь попереду

місто дихало.

Живе.

Нерівне.

І десь у цьому шумі

була вона — Стелла.

Не як спогад.

Не як сон.

Як змінна,

яка не підкоряється.

І саме тому

він її впізнав.