Глава 91

Двері кав’ярні зачинилися за ним тихо.
Дзвінок над входом — нерівний, трохи фальшивий.
Артур завмер на секунду.
Запах.
Кава.
Справжня.
Гірка. Жива. З післясмаком.
Не та, з пластикового стакана.

Він підійшов до стійки.
— Подвійний еспресо, — сказав коротко.
Бариста кивнула.
Рухи звичайні.
Людські.
Без ідеальної симетрії.

Артур провів поглядом по залу.
Люди.
Різні.
Недосконалі.
Живі.

І раптом —
екран ноутбука за сусіднім столиком.
Відбиток у склі.
Не сам екран.
Саме відбиток.

Він зупинився.
Повернув голову трохи інакше.
Щоб побачити краще.

На відбитку — рядки.
Темні.
Чіткі.
Знайомі.
Занадто знайомі.

Entry_Point_0417
Subject_Vozdvizhensky_Sync

Пульс ударив різко.
Один.
Другий.

Артур повільно підійшов.
Ноутбук стояв спиною до нього.
Власник — хлопець років двадцяти.
Навушники.
Він навіть не помітив.

Артур нахилився трохи.
Подивився прямо на екран.

Там був код.
Але не той самий.
Спрощений.
Фрагментований.
Наче… залишки.

І внизу.
Маленький рядок.
Майже випадковий.

/stella.temp/cache/recovery

Артур завмер.
На секунду.

— Вибач, — сказав він спокійно. — Це твій проєкт?
Хлопець зняв навушник.
— Та ні, — знизав плечима. — Знайшов на форумі. Якась дивна штука. Наче фрагменти старого софту. Думаю, хтось експериментував з симуляціями.
Артур дивився на екран.
Не кліпаючи.

— Можна? — кивнув на ноутбук.
— Та, дивись.

Артур провів пальцем по трекпаду.
Відкрив рядок.
Збільшив.

stella.temp

Temp.
Тимчасово.
Не завершено.
Не стерто повністю.

Він повільно випрямився.

— Де ти це знайшов? — спитав тихо.
— Якийсь закритий тред. Я можу скинути, — хлопець вже відкривав вкладку.

Артур ледь усміхнувся.

Ось він.
Перший слід.

Не ідеальний.
Не чистий.
Але справжній.

І цього було достатньо.

Артур вийшов із кафе.

Повітря було звичайне.
Занадто звичайне після того, що він щойно побачив.

Посилання.

Напівстерте.
Зламане.

Але живе.

Він дістав телефон.

Не шукав довго.

Набрав.

— Алло, — голос Ренда був глухий. Зайнятий.

— Я знову до найгіршого хакера всесвіту, — сказав Артур.

Коротка пауза.

І тихий видих у слухавці.

— Значить, справи погані.

— Я знайшов зачіпку.

Тиша стала щільнішою.

— Яку?

— Частину її проєкту. Не архів. Щось активне… або було таким.

Пауза.

І вже інший тон:

— Скинь.

— Не по телефону.

Ще коротша пауза.

— Розумно, — буркнув Ренд. — Я зараз зайнятий.

— Знаю.

— Де ти будеш через годину?

Артур глянув на дорогу.

На машини.
На рух.

І відповів одразу:

— У санаторії. Біля міста.

Пауза.

— У неї?

— Так.

Коротко.

Ренд видихнув.

— Я неподалік.

Ще секунда.

— Під’їду.

— Не загубись, — сказав Артур.

— Ти перший почав, — відповів Ренд.

І скинув.

Артур опустив телефон.

На секунду затримався.

Ні думок.

Ні аналізу.

Тільки відчуття:

все починає сходитися.

Він сів у машину.

Двигун ожив одразу.

Рівно.

Без збоїв.

Місто відступало повільно.

Світло — рідшало.
Шум — ставав глухішим.

І разом з цим —

всередині ставало тихіше.

Не пусто.

Сконцентровано.

Він не гнав.

Цього разу — ні.

Дорога вела.

І цього було достатньо.

Десь попереду

була вона.

Не в системі.

В реальності.

І вперше

це не лякало.

А збирало.