Глава 89

Він не одразу поїхав.

Вийшов із будівлі.

Двері за спиною тихо зачинилися.

Той самий корпус.

Але вже не просто клініка.

Тут пахло не антисептиком.

Травами.

Теплом.

Наче хтось намагався зробити з цього місця… паузу.

Санаторій.

Чи його імітацію.

Подвір’я було тихим.

Ранок уже встоявся.

Світло — м’яке, тепле.

Під деревом стояла стара лавка.

Дерево — яблуня.

Не ідеальна.

З тріщинами в корі.

Жива.

Артур сів.

Повільно.

Руки на колінах.

Погляд — десь перед собою.

Не всередині.

І не зовсім зовні.

Просто… в точці.

Ренд підійшов не одразу.

Як завжди.

Наче з’являвся тільки тоді, коли вже був потрібен.

Сів поруч.

Не дивлячись.

— Вона тут, — коротко сказав Артур.

Ренд кивнув.

— Я бачу по тобі.

Пауза.

— І?

Артур не відповів одразу.

Провів пальцями по лавці.

Шорстке дерево.

Реальність.

— Вона повернулась.

Тихо.

— Вона обрала.

Ренд видихнув.

Ледь.

— Значить, ти зробив майже неможливе.

Артур усміхнувся.

Коротко.

— Ні.

Пауза.

— Я просто дочекався.

Тиша.

Кілька секунд вони сиділи мовчки.

Без потреби заповнювати.

І раптом —

Артур трохи нахилив голову.

— Я бачив її.

Ренд не уточнював.

Знав.

— Стеллу?

Кивок.

— Уві сні.

Пауза.

— Ні.

Він сам себе виправив.

— Не зовсім.

Ренд ледь усміхнувся.

— Ти вже не дуже розрізняєш, де «не зовсім».

Артур не відреагував.

Дивився вперед.

— Вона там була інакша.

Пауза.

— Не як тоді.

Не як у системі.

Глибше.

Живіше.

І…

Він замовк.

Ренд повернув голову.

— І?

Артур тихо:

— Вона не дала себе знайти.

Тиша.

Ренд відкинувся трохи назад.

Подивився вгору.

На гілки.

— Я перевірив усе, що міг.

Коротко.

— Жодного сліду.

Жодного хвоста.

Жодного повторюваного патерну.

Пауза.

— Наче її не існує.

Артур тихо хмикнув.

— Значить, або ти поганий хакер…

Ренд повернувся до нього.

— Або?

Артур подивився прямо.

— Або вона надто добре маскується.

Тиша.

І цього разу —

Ренд не посміхнувся.

— Якщо друге…

Пауза.

— То вона або дуже розумна.

Коротко.

— Або дуже налякана.

Артур похитав головою.

— Ні.

Пауза.

— Не налякана.

Він згадав.

Погляд у воді.

Той самий.

— Вона обирає.

Ренд мовчав кілька секунд.

Оцінював.

— Тоді питання інше.

Артур підняв брову.

— Яке?

Ренд подивився прямо.

— Вона ховається від системи…

пауза,

— чи від тебе?

Тиша.

Жива.

Незручна.

Артур не відповів одразу.

Погляд повернувся до дерева.

До світла між листям.

— Якщо від мене…

Тихо.

— То є причина.

Ренд кивнув.

— Є.

Пауза.

— І вона тобі не сподобається.

Артур видихнув.

Спокійно.

— Я вже давно не шукаю те, що сподобається.

Тиша.

І в цій тиші

було рішення.

Не різке.

Але точне.

Він підвівся.

— Я знайду її.

Коротко.

Ренд підняв очі.

— Без системи?

Артур ледь усміхнувся.

— Вона теж без неї.

Пауза.

— Значить, чесно.

Ренд встав слідом.

Потягнувся.

— Тоді це буде цікаво.

Артур глянув на нього.

— Це буде складно.

Ренд усміхнувся.

— Ти це любиш.

Коротка пауза.

І вперше за довгий час

це було не про виживання.

І навіть не про порятунок.

А про когось,

кого він не може

просто «відновити».

Тільки знайти.

І це змінювало все.

Артур ішов до машини.

Ренд — слідом.

Мовчки.

І раптом —

хтось пройшов повз.

Ледь зачепив плечем.

Артур навіть не обернувся.

Але через секунду —
завмер.

Бо рух…
був знайомий.

Не людина.
Патерн.

Він повільно підняв голову.

І вперше за довгий час
усміхнувся.

— Ти тут.