Глава 86

Вона не поспішала відкривати очі повністю.

Наче світ був занадто яскравим.

Занадто… реальним.

Погляд ще плавав.

Між шарами.

Між тим, що було.

І тим, що стало.

Артур не рухався.

Навіть не кликав.

Просто був.

Поруч.

Її пальці все ще торкались олівця.

Ледь.

Як перевірка.

Що це — не зникне.

Дихання вирівнювалось.

Повільно.

З зусиллям.

Наче тіло вчилося заново.

І тоді —

вона видихнула.

Тихо.

І сказала:

— Там… не темно.

Голос хрипкий.

Незвичний.

Але її.

Артур здригнувся.

Ледь.

Не від страху.

Від того, що це було не тут.

Вона дивилась кудись повз нього.

— Там… багато шарів.

Пауза.

Пошук слова.

— Як… вода.

Світло проходить… але не одразу.

Вона моргнула.

Спробувала сфокусуватись.

І цього разу —

зачепилась за нього.

Погляд трохи зібрався.

— Я чула тебе.

Тихо.

Наче боялась втратити думку.

— Але ти… не завжди був ти.

Артур ковтнув.

Сказати щось — хотів.

Але не став.

Вона ледь насупилась.

— Інколи… ти був різний.

Пауза.

— Один… мовчав.

Інший… кликав.

Ще один… просто дивився.

Ледь вдих.

— Але цей…

Погляд став чіткішим.

Прямо в нього.

— Цей… залишився.

Тиша.

І вона не витримала її першою.

— Ти… не витягував.

Не питання.

Розуміння.

Артур повільно похитав головою.

— Ні.

Пауза.

— Я чекав.

Щось у її погляді змінилось.

М’яко.

Глибоко.

— Тому я і змогла…

Вона не договорила.

Не вистачило сили.

Але сенс уже був.

Вона повернулась поглядом до стелі.

Наче ще щось слухала.

І тихіше додала:

— Там… не все залишилось.

Пауза.

— Частина… ще тримає.

Артур нахилився трохи ближче.

— Де?

Вона заплющила очі.

На секунду.

І сказала:

— Не місце.

Пауза.

— Вузол.

Те саме слово.

Але зсередини.

Вона знову відкрила очі.

І цього разу —

вже повністю.

Подивилась на нього.

І вперше

по-справжньому

побачила.

Пауза.

Довга.

Жива.

І тоді —

ледь усміхнулась.

— Ти виріс.

Це було просто.

І цим —

остаточно реально.

Артур видихнув.

І в цьому видиху

було все,

що він не сказав.