Глава 75

Попереду — перехрестя коридорів.

Три напрямки.

Ліворуч — темніше.

Праворуч — занадто чисто.

Прямо — світло.

Нерівне.

Пульсуюче.

Він не думав.

Пішов прямо.

І майже одразу —

збій.

Підлога під ногами стала м’якшою.

Світло теплішим.

Стіни… відступили.

Простір відкрився.

Не кімната.

Двір.

Невеликий.

Замкнений.

З трьох боків — стіни.

З четвертого — сад.

Той самий.

І не той.

Дерево стояло трохи не там.

Тінь падала інакше.

Але відчуття —

те саме.

Артур зупинився.

Дихання збилось.

— Це не спогад, — тихо сказав Ренд.

— Я знаю.

Артур зробив крок вперед.

Трава.

Справжня.

І водночас — ні.

Вона не приминалась одразу.

Затримка.

Як відлуння.

— Вона тут була, — прошепотів він.

— І залишилась, — додав Ренд.

Пауза.

— Частково.

Артур підійшов до дерева.

Не торкався.

Дивився.

І раптом —

рух.

Збоку.

Тінь.

Швидка.

Наче хтось пробіг.

Він обернувся.

І побачив.

Жінка.

Не обличчя.

Контур.

Світло крізь форму.

Вона не стояла.

Вона… збиралась.

Як кадри, що не встигають зійтись.

— Мамо…

Слово вийшло тихо.

Майже беззвучно.

Фігура здригнулась.

Наче почула.

Але не зрозуміла.

Ренд не втручався.

Лише дивився.

Артур зробив ще крок.

І тут —

різко.

Простір навколо здригнувся.

Сад на секунду «провалився».

Під ним — щось інше.

Темніше.

Глибше.

Як другий шар.

— Не підходь прямо, — різко сказав Ренд.

Артур завмер.

— Чому?

— Бо це не вона вся.

Пауза.

— Це вузол, що тримає її тут.

Артур стиснув талісман.

— Тоді як?

Ренд підійшов ближче.

Не до фігури.

До нього.

— Згадай не її.

Пауза.

— Себе з нею.

Тиша.

І це вдарило сильніше.

Артур заплющив очі.

Не від страху.

Щоб знайти.

Не образ.

Не сцену.

Відчуття.

Рука.

Маленька.

В його.

Запах яблук.

Сміх.

І олівець.

Дерев’яний.

Теплий від пальців.

Він відкрив очі.

Повільно.

І не пішов до фігури.

Сів.

На траву.

Як тоді.

Талісман у руці.

І просто…

залишився.

Тиша.

Світ не рухався.

Ніби чекав.

І тоді —

вона змінилась.

Фігура перестала «ламатися».

Контури стали м’якшими.

Стійкішими.

Вона повернулась.

Повільно.

І цього разу —

подивилась.

Не крізь.

На нього.

— Арті?..

Голос був тихий.

Неповний.

Але вже її.

Артур не рухався.

— Я тут.

Пауза.

Вона зробила крок.

І не розсипалась.

Ще один.

І простір не впав.

Ренд тихо видихнув.

Ледь.

— Є контакт…

Артур цього не чув.

Він дивився.

Тільки на неї.

Вона зупинилась поруч.

Нахилилась.

І раптом —

простягнула руку.

В ній був талісман.

Той самий.

І не той.

Чистіший.

Ціліший.

Артур здригнувся.

— Я…

— Ти загубив, — тихо сказала вона.

І в цьому було щось більше.

Не про предмет.

Він повільно взяв.

Їхні пальці торкнулись.

І в цей момент —

удар.

Світ різко «провалився».

Сад розірвався на шари.

Світло спалахнуло.

І під ним —

інше.

Темне.

Глибоке.

З голосами.

Чужими.

Ренд різко:

— Тримай її!

Артур не відпустив.

Стиснув руку.

— Я тут!

Фігура здригнулась.

Почала розпадатись.

— Арті… не…

Голос обірвався.

І тоді Артур зробив єдине, що міг.

Не тягнув.

Не тримав силою.

Він сказав:

— Я прийду ще.

Тиша.

І цього разу

вона не зникла одразу.

Лише… відступила.

Як хвиля.

Залишивши після себе

світло.

Маленьке.

Стійке.

Вузол більше не «рвався».

Він… стабілізувався.

Ренд повільно опустив руку з пристроєм.

— Ти щойно зафіксував сегмент.

Артур дихав важко.

Але рівно.

— Це мало бути так?

— Ні, — чесно відповів Ренд.

Пауза.

— Але це спрацювало.

Артур подивився на світло.

— Це частина?

— Так.

Коротко.

— І тепер вона не розсиплеться.

Тиша.

І десь глибше —

ледь чутно —

клац.

Наче система відмітила:

зміна прийнята.

Артур підвівся.

Повільно.

— Скільки ще?

Ренд глянув на карту.

Яка тепер була… всередині.

— Більше, ніж один.

Пауза.

— Але менше, ніж було.

Артур кивнув.

І цього разу

в його погляді не було сумніву.

— Тоді далі.

І простір

знову почав

змінюватись.

І знову двері

1.Ренд вже діставав щось із кишені.

— Дай хвилину—

— Не треба.

Артур зробив крок вперед.

І просто натиснув.

Двері відчинились.

Без звуку.

Всередині — світло.

М’яке.

Медичне.

Ідеальне.

— О, це погано, — прошепотів Ренд.

— Знаю.

Вони зайшли.

Коридор.

Білий.

Довгий.

Запах антисептика.

Реальний.

Але…

занадто рівний.

— Це не просто лікарня, — сказав Ренд. — Це сцена.