Глава 62

Нічне місто зустріло його не світлом — шумом.

Сирени.
Далекі голоси.
Глухий гул трас.

Не ідеально синхронізоване.
Не чисте.

Живе.

Артур не зупинявся.

Машина різала темряву фарами, асфальт під колесами був важкий, справжній.

Після саду — це било сильніше.

Клініка з’явилась раптово.

Та сама.

І водночас — ні.

Він загальмував різко.

Вийшов з машини.

Підійшов до воріт.

Постукав.

Раз.

Другий.

Нічого.

Рука лягла на метал.

Холод.

Справжній.

І раптом —

ледь чутно —

клац.

Артур завмер.

Прислухався.

Тиша.

— Здалося…

Але тіло вже напружилось.

Він згадав.

Збоку.

Двері.

Сховані.

Підійшов.

Вони були там.

Занадто знайомі.

Рука ковзнула по поверхні.

Гладко.

Наче це просто стіна.

Він натиснув.

Сильніше.

Ще.

Нуль.

Постукав.

Спочатку — рівно.

Потім різко.

— Відчиніть.

Тиша.

— Я був тут.

Голос твердішав.

— Я був тут сьогодні.

Нічого.

Світло всередині ніби було.

Але без руху.

Без життя.

Артур відступив на крок.

Озирнувся.

Порожньо.

Не як раніше.

Інакше.

Відсутність.

І тоді він відчув це.

Збій.

Але вже не в голові.

У реальності.

— Не може бути…

Слова зірвалися тихо, майже беззвучно.
Наче сам собі не повірив.

Він різко вдарив у двері.

Раз.

Ще.

Глухо.

Порожньо.

— Відчиніть!

Голос зірвався.

Чужий.

Артур стиснув щелепу, провів рукою по волоссю.

Ще удар.

Ще.

Нуль.

Він уперся долонею в двері, притулився лобом до металу.

Дихання збилось.

Не зачинено.

Гірше.

Наче цього місця для нього більше не існувало.

Артур різко відсахнувся.

Погляд метнувся довкола.

Порожньо.

Занадто.

Рука знову сіпнула двері.

Марно.

Ще раз.

Ще.

І раптом —

порожнеча всередині.

Сили вийшли.

Він повільно сповз по стіні.

Сів.

Коліна до грудей.

Долоні до скронь.

Подих урвався.

Пальці злегка тремтіли.
Думки розсипались, як уламки скла.

— Це… не може бути…

Тихо.

Глухо.

І тоді —

шурхіт.

Артур підняв голову.

З-за кута вибігла маленька собачка.

Кудлата.

З неприродно великими темними очима.

Зупинилась.

Завмерла.

Дивилась прямо на нього.

Нерухомо.

Занадто уважно.

На мить здалося —
це не тварина.

Щось інше.
Чуже.

Артур моргнув.

І вона різко зірвалась з місця.

Зникла.

Тиша повернулась.

І в ту ж секунду —

у кишені завібрував телефон.

Різко.

Повідомлення.

Невідомий номер.

Він відкрив.

Координати.

І рядок:

«Її перевезли. Не довіряй тому місцю.»

Ще одне.

«Поспішай.»

Артур видихнув.

Коротко.

— Стелла…

Він уже біг до машини.

Двигун завівся з першого разу.

Фари різко розрізали ніч.

Координати — за містом.

Далі.

Глибше.

Дорога ставала темнішою.

Менше світла.

Менше машин.

І більше…

відчуття.

Наче він вже тут був.

— Ні…

тихіше.

— Не був.

Але тіло не погоджувалось.

Поворот.

Ще один.

Грунтова дорога.

Артур зупинився.

Раптово.

Далі — не їхати.

Чомусь він це знав.

Машину залишив на узбіччі.

Двигун заглушив.

Тиша накрила одразу.

Глибша, ніж у місті.

Артур вийшов.

Озирнувся.

Темрява.

Ліс.

І десь попереду —

ледь помітне світло.

Далі — пішки.

Він пішов.

Кроки тихі.

А всередині — гучно.

Дежавю.

Не як спогад.

Як залишковий код.

— Я тут був.

Цього разу — впевнено.

Гілки хрустіли під ногами.

Повітря — холодніше.

Чистіше.

І раптом —

між деревами

з’явилось щось.

Контур.

Будівля.

Низька.

Схожа на клініку.

Але інша.

Артур завмер.

У голові піднялись уламки:

координати, голоси, інтерфейси —

те, що він бачив не очима.

Перший слід він знайшов у старому районі.

Не центр.
Не новобудови.

Щось між «забули» і «ще тримається».

Він не пам’ятав адресу.

Але пам’ятав відчуття.

І цього разу —

цього було достатньо.

Він стояв перед місцем,

яке

його вже чекало.