Глава 79

Спочатку — не було форми.

Лише тиск.

Не зовнішній.

Зсередини.

Наче в нього з’явилось ще одне серце.

І воно билося не в ритм.

Артур різко вдихнув —

і не зміг.

Бо дихання тут не було.

Було відчуття.

І пам’ять.

Не його.

Світ спалахнув.

Сад.

Не той, що він пам’ятав.

Інший.

Живіший.

Глибший.

Фарби — густі.

Запахи — різкі.

І вона —

не силует.

Рух.

Сміється.

Повертається до когось.

Не до нього.

До… себе.

Іншої.

Артур захитався.

— Це не я…

— Ні, — прозвучало тихо.

Він озирнувся.

Вона стояла поруч.

Не в ліжку.

Не в комі.

Тут.

— Це я до тебе, — сказала вона. — До того, як усе стало… кодом.

Артур дивився.

Довго.

— Ти…

— Частина.

Легко.

Без пафосу.

— І ти теж.

Він провів рукою по обличчю.

— Це… всередині мене?

— Так.

Пауза.

— І навколо.

Світ здригнувся.

Сад на мить «поплив».

І проступило інше.

Коридор.

Лікарня.

Потім — знову сад.

— Ти нестабільний, — сказала вона тихіше.

— Я тримаю, — відповів Артур різко.

— Я знаю.

Вона підійшла ближче.

І торкнулась його грудей.

— Але тепер ти не один.

І в цей момент

його накрило вдруге.

Не образ.

Емоція.

Страх.

Її страх.

Холод дороги.

Темрява.

04:17

Руки на кермі.

— Я не встигаю…

Артур різко зігнувся.

— Стоп… стоп…

Він схопив повітря.

Якого не було.

— Я тут! — різко. — Я тут!

І цього разу —

він не провалився.

Світ стабілізувався.

Сад повернувся.

Вона дивилась на нього.

Уважно.

— Ти витримав.

Артур важко дихав.

Хоча дихання не було.

— Це тільки початок?

— Це перший вузол.

Пауза.

— Таких багато.

Артур повільно випрямився.

— Я їх знайду.

Вона ледь усміхнулась.

— Ми.

Тиша.

І тоді —

вперше

він відчув межу.

Наче край світу.

Наче щось заборонене.

— Там що? — тихо спитав Артур.

Вона подивилась у той бік.

І її обличчя змінилось.

— Те, куди я не хотіла, щоб ти доходив.

Пауза.

— Але ти все одно дійдеш.

Артур звузив очі.

— Чому?

Вона подивилась прямо.

— Бо там він.

Тиша.

— Не той, що ти бачив.

Пауза.

— Інший.

Світ знову здригнувся.

Сильніше.

Сад почав розсипатись на сегменти.

— Нам треба рухатись, — сказала вона.

— Куди?

Вона взяла його за руку.

— Туди, де ти ще не був.

Світ розколовся.

І вони пішли.

Не по землі.

По пам’яті.

І тепер

кожен крок

був не просто рухом.

Це було збирання.