Глава 78

Він відпустив її не одразу.

Пальці ще тримали тепло.

Наче якщо відпустить — зв’язок обірветься.

Але цього разу він знав:

зв’язок уже не в руках.

— Я повернусь, — тихо.

Ледь помітний рух пальців у відповідь.

І цього вистачило.

Артур підвівся.

Повільно.

Світ навколо знову став жорсткішим.

Чіткішим.

Монітори.

Світло.

Стіни.

Реальність.

Віктор стояв збоку.

Не заважав.

Не втручався.

— Куди підеш? — спитав він.

— Туди, де вона розсипана.

Коротко.

— Ти знаєш де це?

Артур кивнув.

— Я вже був там.

Пауза.

— Просто не розумів.

Віктор уважно подивився.

— Ти будеш входити в систему знову.

Не питання.

Факт.

— Так.

— І щоразу ризикуватимеш не вийти.

Артур ледь знизав плечима.

— Я вже не виходжу.

Пауза.

— Я переходжу.

Тиша.

Віктор кивнув.

Наче прийняв.

— Тоді тобі потрібен провідник.

Артур завмер.

— У мене був.

Коротко.

— Стелла.

Віктор ледь опустив погляд.

— Вона більше не в системі як раніше.

— Я знаю.

Пауза.

— Але вона там.

Віктор не заперечив.

— Є ще один варіант.

Артур глянув на нього.

— Який?

— Ти сам.

Коротко.

— Стати точкою входу.

Тиша.

— Що це означає?

Віктор підійшов до консолі.

Екрани ожили.

— Зараз ти користувач.

Клік.

— Я пропоную інше.

Ще один екран.

— Стати носієм.

Артур насупився.

— Поясни.

— Ти не заходиш у систему.

Пауза.

— Ти її несеш.

Тиша.

— Частину.

Серце вдарило сильніше.

— Частину її?

Віктор кивнув.

— Частину її свідомості.

Артур завмер.

— Це… небезпечно.

— Дуже.

Коротко.

— Ти можеш втратити себе.

Пауза.

— Або змішатись.

Тиша.

— Але…

Віктор подивився прямо.

— це єдиний спосіб зібрати її швидко.

Артур мовчав.

Думки не бігли.

Не панікували.

Вони… складались.

— Інакше?

— По фрагменту.

Довго.

Ризиковано.

— Роками.

Тиша.

Артур закрив очі на секунду.

Сад.

Голос.

Рука.

04:17

Він відкрив очі.

— Робимо.

Без паузи.

Віктор не здивувався.

— Я знав.

Він почав готувати систему.

Кабелі.

Порти.

Інтерфейс.

— Це буде боляче.

— Я вже звик.

Ледь.

Віктор зупинився.

Подивився на нього.

— Це інший біль.

Пауза.

— Ти відчуєш її.

Артур кивнув.

— Добре.

Коротко.

— Тоді я зрозумію.

Тиша.

Віктор увімкнув модуль.

— Лягай.

Артур глянув на матір.

Останній раз.

— Я не йду.

Тихо.

— Я повертаю тебе.

Він ліг.

Холод платформи.

Світло над очима.

Кабелі торкнулись шкіри.

— Готовий?

— Так.

Пауза.

— Сину…

Артур відкрив очі.

Віктор стояв поруч.

Не як адміністратор.

Як батько.

— Не загубись.

Тиша.

— Я вже знайшовся.

І система увімкнулась.

Світ зник не одразу.

Спочатку — звук.

Потім — світло.

Потім — тіло.

І коли залишилось лише відчуття —

він зрозумів:

він більше не заходить.

він несе.