Глава 77

Двері відчинились без стуку.

Не різко.

Контрольовано.

Віктор увійшов повільно.

Наче боявся злякати тишу.

Його погляд одразу впав на їхні руки.

І затримався.

Довше, ніж треба.

— Отже… ти дійшов, — тихо сказав він.

Артур не відпустив її.

Навіть не повернувся одразу.

— Я знайшов.

Пауза.

— Не завдяки тобі.

Віктор ледь кивнув.

Без заперечень.

— Я й не розраховував, що ти підеш моїм шляхом.

Тиша.

Артур обернувся.

Повільно.

— Це не шлях.

Коротко.

— Це клітка.

Віктор не відповів.

Його погляд ковзнув по апаратурі.

По моніторах.

По її обличчю.

— Ти думаєш, я цього не знаю?

Артур завмер.

— Тоді навіщо?

Вперше — емоція.

Справжня.

— Бо це працює.

Глухо.

— Бо вона жива.

Артур зробив крок.

— Вона не живе.

Пауза.

— Вона існує.

Віктор стиснув щелепу.

— У реальному світі вона б померла.

— У реальному світі вона б жила.

Різко.

— По-іншому.

Тиша натягнулась.

— І ти це прийняв би? — тихо.

Артур не відповів одразу.

Погляд — на матір.

Пальці — ще тримають.

— Так.

Віктор видихнув.

Довго.

— Ти думаєш, це вибір.

Крок ближче.

— Це відчай.

Артур підняв очі.

— Ні.

Пауза.

— Вибір — це відпустити.

Слова зависли.

І вперше

Віктор не мав швидкої відповіді.

Тиша стала іншою.

Не конфлікт.

Межа.

— Вона говорила з тобою? — тихо спитав він.

Артур кивнув.

— І що вона сказала?

Пауза.

Артур дивився прямо.

— Що ти боїшся.

Віктор ледь усміхнувся.

Гірко.

— Це не новина.

— Що ти боїшся її втратити.

Усмішка зникла.

— І тому ти її вже втратив.

Тиша вдарила сильніше, ніж крик.

Віктор відвів погляд.

Вперше.

— Ти не розумієш, — тихо.

— Я розумію достатньо.

Крок ближче.

— Вона не тут.

Пауза.

— І не там.

Віктор завмер.

— Що?

Артур нахилився до нього.

— Вона між.

Слова прозвучали тихо.

Але точно.

— І я її зберу.

Коротка тиша.

— Це неможливо.

— Це вже почалось.

Артур розкрив долоню.

Показав талісман.

— Вона дала мені це.

Віктор подивився.

І його обличчя змінилось.

Не страх.

Усвідомлення.

— Це… не могло вийти.

— Вийшло.

Тиша.

Монітор продовжував рівно битися.

Бі-п…

Віктор повільно підійшов ближче.

Подивився на неї.

Довго.

— Я хотів її зберегти.

Тихо.

— Я знаю.

— Я не знав як інакше.

Артур не перебивав.

— Я думав… якщо вона буде всюди…

Пауза.

— ти не втратиш її.

Артур видихнув.

— Я і не втратив.

Погляд — спокійний.

— Але ти — так.

Слова зависли.

Віктор опустив очі.

І в цей момент

він виглядав не як інвестор.

Не як адміністратор.

Як чоловік.

Який не впорався.

Тиша тривала довше.

Потім він зробив крок назад.

— Що ти будеш робити?

Артур подивився на матір.

Потім — на нього.

— Збирати.

— Це ризик.

— Це життя.

Пауза.

Віктор кивнув.

Ледь.

— Тобі знадобиться доступ.

Артур не відповів.

— До всіх сегментів.

До архівів.

До буфера.

Пауза.

— До мене.

Тиша.

— І?

Віктор підняв погляд.

— Я не буду тобі заважати.

Коротка пауза.

— Але і не допомагатиму.

Артур ледь усміхнувся.

— Чесно.

Віктор теж.

На секунду.

— Більше, ніж раніше.

Монітор бився рівно.

Але тепер —

це був не просто сигнал.

Це був відлік.

Початку.

Артур знову стиснув її руку.

— Я повернусь.

І цього разу

він знав:

це не обіцянка.

Це маршрут.