Глава 76

Темрява не була порожньою.

Вона… тримала форму.

Артур ступив усередину — і світ за спиною зник.

Ні дверей.

Ні коридору.

Ні Ренда.

Лише тиша.

І ритм.

Повільний.

Глухий.

Бі-п… бі-п…

Він одразу впізнав.

Монітор.

Живий.

Очі звикали довго.

Темрява відступала шарами.

І простір почав проявлятись.

Одна кімната.

Не велика.

Без скла.

Без пафосу.

Ліжко.

Система підтримки.

Трубки.

Світло — м’яке, тепле.

І вона.

Артур не підійшов одразу.

Стояв.

Наче будь-який рух міг усе зруйнувати.

Вона виглядала… спокійною.

Не як у спогадах.

Не як у буфері.

Справжньою.

Час торкнувся її.

Ледь.

Але це була вона.

Без сумнівів.

— Мам…

Голос зламався.

Жодної відповіді.

Лише той самий ритм.

Бі-п…

Він підійшов.

Повільно.

Сів поруч.

Рука лежала поверх ковдри.

Тепла.

Жива.

Артур обережно взяв її.

І на мить —

усе зникло.

Не простір.

Не кімната.

Напруга.

Наче він нарешті… потрапив у правильну точку.

— Я знайшов тебе, — тихо сказав він.

Тиша.

Але цього разу —

інша.

Глибша.

І тоді —

ледь помітно

її пальці

зрушили.

Артур завмер.

— Це… не може бути…

Монітор не змінився.

Ритм той самий.

Але він відчув.

Відповідь.

Не рух.

Контакт.

— Ти чуєш мене?..

Тиша.

І потім —

дуже тихо.

Не в повітрі.

У ньому.

— Арті…

Він різко вдихнув.

Очі наповнились світлом.

— Я тут, — швидко. — Я тут, мам, я—

— Тихіше…

Той самий голос.

М’який.

— Не поспішай…

Артур закрив очі.

— Це ти…

— Це частина мене.

Пауза.

— Ти вже збирав мене.

Дихання стало рівнішим.

— Я бачив тебе…

— Я показувала.

Тиша.

— Ти встиг.

Він відкрив очі.

— Я тебе витягну звідси.

Швидко.

Різко.

— Я вже тут, — спокійно відповіла вона.

Артур похитав головою.

— Ні. Не так. Я поверну тебе.

Ледь помітно —

її пальці знову стиснулись.

— Ти не повертаєш.

Пауза.

— Ти завершуєш.

Він не зрозумів одразу.

— Що?

— Те, що я почала.

Тиша.

— Я не втікала, Арті.

Ковток повітря.

— Я виводила тебе.

Світ на секунду хитнувся.

— У той світ?..

— У вибір.

Вона мовчала кілька секунд.

— Твій батько дав тобі безпеку.

Пауза.

— Але забрав шанс.

Артур стиснув її руку.

— Я вже вибрав.

Тиша.

І тоді —

вперше

в її голосі з’явилась усмішка.

— Я бачу.

Раптом —

простір навколо ледь здригнувся.

Десь далеко.

Кроки.

Інший ритм.

Чужий.

Артур напружився.

— Він тут.

— Я знаю, — спокійно.

— Я не дам—

— Ні.

М’яко.

— Тепер ти не про «дати» чи «не дати».

Пауза.

— Ти про «стати».

Світло над ліжком трохи змінилось.

І Артур раптом зрозумів.

— Ти не повністю тут.

— Ні.

— І не там.

— Ні.

Тиша.

— Ти… між.

— Так.

Серце вдарило сильніше.

— І я можу…

Він не договорив.

Але вона вже зрозуміла.

— Так.

Довга тиша.

— Але це змінить усе.

Артур повільно кивнув.

— Я вже змінив.

Кроки ближче.

Реальність знову почала «твердішати».

Час повертався.

— Арті…

Він нахилився ближче.

— Я тут.

— Запам’ятай.

Тихо.

Чітко.

— Я не там, де ти мене знайдеш.

Пауза.

— Я там, де ти мене збереш.

Його пальці стиснулись сильніше.

— Я зрозумів.

І цього разу —

він не сумнівався.

Кроки вже за дверима.

Світ готувався знову стати жорстким.

Але між ними

вже було інше.

Не код.

Зв’язок.