Глава 73

Ренд не став одразу вводити координати.

Він дивився на талісман.

Довше, ніж треба для аналізу.

— Це не просто «об’єкт», — тихо сказав він. — Це… якір.

Артур мовчав.

Але кивнув.

— Вона не могла передати файл, — продовжив Ренд. — Але змогла передати стан.

Він обережно торкнувся предмета.

Наче боявся зіпсувати.

— Тут є слід.

Погляд на Артура.

— Не цифровий.

Пауза.

— Твій.

Артур повільно вдихнув.

— І її.

Ренд ледь усміхнувся.

— Тоді працюємо з двома змінними.

Він відкрив нове вікно.

Без коду.

Інше.

Граф.

Зв’язки.

Пульсуючі вузли.

— Це карта перетину, — пояснив він. — Де твоя пам’ять і її розпорошена свідомість накладаються.

— І?

— І там виникають аномалії.

Клік.

Кілька точок спалахнули.

Нерівно.

— Бачиш?

Артур нахилився ближче.

— Це…

— Місця, де вона проявлялась сильніше, ніж дозволено системою.

— Я їх пам’ятаю, — тихо сказав Артур.

Ренд глянув на нього.

— Тоді називай.

— Перехрестя.

Клік.

Точка загорілась яскравіше.

— Лікарня.

Ще одна.

— Сад.

Нова хвиля на графі.

— І…

Артур затримався.

— Буфер.

Ренд завмер.

— Це вже не місце.

— Але це вона.

Тиша.

— Добре, — тихо сказав Ренд. — Значить, у нас є маршрут.

Він швидко почав з’єднувати точки.

Лінії.

Перетини.

І раптом —

центр.

Нова точка.

Темна.

Глибша.

Ренд збільшив масштаб.

— Оце вже цікаво…

Артур напружився.

— Що це?

Ренд не відповів одразу.

Ще збільшив.

— Це не частина міста.

Пауза.

— І не буфер.

Ще ближче.

— Це фізична прив’язка.

Артур відчув, як щось клацнуло всередині.

— Клініка.

Ренд кивнув.

— Схоже на те.

Екран вивів координати.

Адресу.

Знайому.

Надто.

Артур завмер.

— Я там був.

— Коли?

— У дитинстві.

Пауза.

— Він казав, що це санаторій.

Ренд тихо хмикнув.

— Звісно.

Тиша.

Артур не відводив погляду.

— Вона зараз в іншому місці.

Ренд глянув на нього.

— Де?

— Ліс. Закритий центр. Нейрореабілітація.

Пауза.

— Я вже її знайшов.

Тиша змінилась.

Серйозніша.

Ренд кивнув.

— І?

Артур стиснув талісман.

— Тіло — там.

Погляд піднявся.

— Але вона там… не вся.

Клік по екрану.

Темна точка пульсувала.

— Це місце… — тихо. — Він почав там. Або збирав там.

Пауза.

— Якщо я хочу витягнути її…

короткий вдих,

— мені треба зайти сюди.

Ренд ледь нахилив голову.

— Інтерфейс.

— Так.

Артур кивнув.

— Між нею і тим, що він зробив.

Тиша.

Ренд перевів погляд на карту.

— І ти вже говорив з ним.

Не питання.

Артур кивнув.

— Він знає, що я буду її збирати.

— І відпустив?

Коротка усмішка без тепла.

— Ні.

Пауза.

— Він чекає.

Тиша.

Ренд подивився на вузол.

— Тоді це не просто місце.

Пауза.

— Це пастка.

— Або ключ.

Тиша.

Ренд ледь усміхнувся.

— Добре.

Він закрив зайві вікна.

Залишив тільки карту.

— Уточнимо.

Погляд на Артура.

— Ми не їдемо туди за нею.

Пауза.

— Ми їдемо туди, щоб зібрати те, що тримає її тут.

Артур кивнув.

— Саме так.

— І якщо це вузол такого рівня…

Ренд не договорив.

Артур закінчив:

— …він уже там.

Тиша.

Але тепер —

без вагань.

Артур взяв талісман.

Стиснув.

— Добре.

Ренд підняв брову.

— «Добре»?

Артур глянув прямо.

— Значить, цього разу я не буду наздоганяти.

Пауза.

— Я зайду першим.

Ренд видихнув.

— Ти розумієш, що назад може не бути просто?

— Ніколи не було.

Коротко.

І тихіше:

— Але якщо я не зайду…

пауза,

— вона не вийде.

Тиша.

І цього разу

ніхто не сперечався.

Вони вже знали,

куди йдуть.

І навіщо.