Глава 72

Туман не розійшовся.

Він… прислухався.

Артур стояв, не рухаючись.

Будь-який зайвий крок здавався помилкою.

Дихання повільне.

Глибше, ніж треба.

— Я тут, — повторив він тихіше.

Не в простір.

Усередину.

І цього разу —

відгук був ближчим.

Не звук.

Не голос.

Відчуття.

Наче тепла рука

ледь торкнулася зап’ястя.

Артур здригнувся.

— Це ти?..

Тиша не була порожньою.

Вона… вагалась.

І тоді —

образ.

Не чіткий.

Не стабільний.

Фрагмент.

Сад.

Той самий.

Яблука в траві.

Світло крізь листя.

І силует.

Не повністю.

Плече.

Лінія шиї.

Рука.

Вона нахиляється.

Щось піднімає.

Яблуко.

І простягає йому.

Артур затамував подих.

— Я пам’ятаю…

Образ здригнувся.

Наче цього було недостатньо.

Наче він має… більше.

— Ти казала, не бігти…

Слова повільні.

Невпевнені.

— …бо за хвірткою нічого немає.

Світ навколо ледь змінився.

Туман відступив ще на крок.

Силует став щільнішим.

— Ти боялась не за мене…

Ковток повітря.

— …а за те, що я побачу.

Тиша.

І тоді —

удар.

Не фізичний.

Спогад.

04:17

Темрява.

Фари.

Мокра дорога.

Рука на кермі.

Її рука.

І голос.

— Ми ще встигнемо.

Різке світло.

Образ рветься.

Артур схопився за голову.

— Ні… ні, не зараз…

Простір почав тріщати.

Туман рвався клаптями.

— Артуре! — прорвався голос.

Далекий.

Ренд.

— Ти перегружаєш сегмент! Обережно!

Але він уже не міг зупинитись.

— Ти їхала не туди, — видихнув він. — Ти… тікала.

Силует різко наблизився.

І на мить —

очі.

Справжні.

Живі.

Впізнавані.

— Арті…

Ледь чутно.

Світ зупинився.

Усе.

— Я тут, — він зробив крок.

І цього разу —

дотик.

Справжній.

Теплий.

І миттєвий.

Бо в ту ж секунду

простір вибухнув помилками.

BUFFER OVERLOAD

CORE FRAGMENT UNSTABLE

— Чорт! — Ренд. — Я не втримую!

Силует почав розпадатися.

Ніби його тягнули назад.

Артур стиснув її руку.

— Ні! Я тебе знайшов!

І тоді —

вона зробила єдине, що могла.

Стиснула у відповідь.

І щось передала.

Не слово.

Відчуття.

Координату.

Місце.

І ще…

спокій.

Раптовий.

Несподіваний.

— Я поруч, — ніби прошепотіла.

І зникла.

Світ провалився.

Артур впав назад у тіло різко.

Повітря вдарило в легені.

Майстерня.

Екрани.

Світло.

Він зігнувся вперед.

Дихаючи важко.

— Ти живий? — Ренд вже був поруч.

Артур не відповів одразу.

Долоня стискалась.

Порожня.

Але ні.

Він повільно розкрив її.

І завмер.

Маленький предмет.

Старий.

Потертий.

Той самий.

Дитячий.

Його талісман.

Який він залишив там.

А тепер —

він був тут.

У його руці.

Знову.

Тиша.

— Це… неможливо, — тихо сказав Ренд.

Артур підняв очі.

І вперше за весь час

у них не було розгубленості.

Лише напрям.

— Вона не «там», — сказав він.

Пауза.

— Вона десь між.

Ренд повільно видихнув.

— І ти знаєш де?

Артур кивнув.

— Вона дала координату.

Ренд різко повернувся до екрану.

— Давай сюди.

Артур підійшов.

Не вагаючись.

І поклав талісман поруч з клавіатурою.

— Почнемо звідси.

Екрани знову ожили.

Але цього разу

вони не шукали.

Вони йшли за нею.