Глава 71

Екрани не просто світилися — вони дихали.

Пульсували.

Наче під ними було щось живе.

Ренд швидко біг по клавіатурі.

Пальці — як по струнах.

— Ми не заходимо через двері, — буркнув він. — Ми шукаємо щілину.

— Як тоді, в тріщині, — тихо сказав Артур.

Ренд кинув на нього короткий погляд. 

І в цьому погляді на мить щось дало збій.

— Якщо ти зараз почнеш бачити «щось», одразу кажи.

Артур підняв голову.

Погляд став іншим.

Гострішим.

— Я вже почав.

— Чудово, — сухо кинув Ренд. — Значить, рухаємось правильно.

На одному з екранів з’явилась карта.

Не географія.

Мережа.

Світлоносні вузли.

Лінії.

Потоки.

— Оце —  «Сектор Київ», — сказав Ренд. — Але нас цікавить не він.

Він збільшив.

Глибше.

— Ось тут.

Темна зона.

Не підсвічена.

Наче її не існує.

— Що це?

— Те, що не повинно бути видно.

Пауза.

— Архів?

Ренд похитав головою.

— Гірше.

Клік.

Екран на мить «посипався».

Пікселі.

Шум.

І раптом —

з’явилось.

Не інтерфейс.

Простір.

— Це не сервер, — тихо промовив Артур.

— Ні, — відповів Ренд. — Це… буфер.

— Між?

— Між станами.

Артур відчув це.

Одразу.

Наче стоїш

між вдихом і видихом.

— Тут тримають нестабільні дані, — продовжив Ренд. — Те, що не можна видалити. Але й не можна показати.

— Вона тут?

Ренд не відповів одразу.

— Якщо твій батько боявся її втратити — він не став би ризикувати активними сегментами.

Погляд на Артура.

— Він би заховав ядро.

Серце стиснулося.

— Тут.

Тиша.

— Як зайти?

Ренд повільно вдихнув.

— Ніяк.

Пауза.

— Але є спосіб… провалитись.

Артур ледь усміхнувся.

— Звучить як мій стиль.

Ренд вже вводив нові команди.

— Я створю «шум».

Фальшивий збій.

Система спробує його ізолювати.

— І ми разом із ним?

— Якщо пощастить.

Ще одна пауза.

Глибша.

— А якщо ні?

Ренд глянув на нього.

— Тоді ти станеш ще одним «нестабільним елементом».

Тиша.

Артур кивнув.

— Починай.

Світло різко приглушилось.

Системи загуділи.

На екрані — попередження.

INTEGRITY FAILURE

SEGMENT BREACH DETECTED

— Є контакт, — прошепотів Ренд. — Тримайся.

— За що?

— За себе.

І світ зник.

Не вимкнувся.

Зсунувся.

Артур відчув падіння.

Без висоти.

Без опори.

І раптом —

тиша.

Не порожня.

Глуха.

Він стояв.

Під ногами — нічого.

Але він стояв.

Навколо — туман.

Білий.

М’який.

— Мам?.. — вирвалось саме.

Ніхто не відповів.

Але щось… відгукнулось.

Тонка хвиля.

Ледь відчутна.

Як спогад.

Який ще не став словом.

Артур зробив крок.

Туман відступив.

І там —

контури.

Не людини.

Присутності.

Знайомої.

До болю.

— Я тут, — тихо сказав він.

Світ здригнувся.

Наче почув.

І вперше

за весь цей час

Артур відчув

не страх.

А близькість.